Повернення додому

“Прийшли гості” — пролунав  сигнал, котрим система “Розумний дім” повідомляла своїх господарів про чийсь візит. От тільки гостей їм сьогодні бракувало! Поллі подивилася на Еріка, який сидів у вітальні, намагаючись знову скласти докупи передавач. Але він був до того заглиблений у свою справу, що здавалося, навіть не зауважив цього сигналу. Жінка подумала було, що не відчинятиме, але все одно не витримала і, узявши пульт, натиснула на кнопку, яка розблоковувала вхідні двері. І, звісно ж, сама попрямувала до передпокою, аби зустріти непроханих гостей та довідатися, що ж їм потрібно.

Ледве двері прочинилися, жінка не витримала і  голосно скрикнула від несподіванки. На порозі стояв її син, власною персоною, наче то й не на його пошуки була відправлена експедиція з двох десятків рятувальників. Втім, один із працівників “Служби порятунку”, якого можна було упізнати за специфічною уніформою чорного кольору, якраз і супроводжував малого, міцно тримаючи його за руку ( мабуть, боявся, що навіть тут, за два кроки від рідного дому, Тоні може знову безслідно зникнути).

 — Добрий вечір, місіс Пітерсон, —  ввічливо привітався рятувальник. — Мене звуть Сем Роджерс. Це ваш син Ентоні?

Поллі уважно глянула на Тоні, наче сумнівалася, що їй не підсунули іншого хлопчика.

Малий почервонів і став копирсати килимок, на котрому стояв, носком кросівка. 

 — Добрий вечір, містере Роджерс! Не можу повірити, але це дійсно він, — її голос трохи тремтів, коли вона схопила Тоні за плечі і міцно притиснула до себе.  — Де ж ви його знайшли?

 — Тут така справа… Ми обшукали всю поверхню поблизу нашого купола, у тій віддаленості, яку можна пройти пішки, але не побачили жодних слідів, нічого. Піщана буря замела усе навколо. Вирішили повернутися до шлюзу і продовжити пошуки, коли погода трохи покращиться і працюватимуть передавачі. Але як тільки підійшли до “пилозбірника”, чи то пак автономної переробної фабрики, побачили, що на вході до неї стоїть якась маленька постать у скафандрі. То й був ваш син. Звідки він там узявся і де був — не хоче розповідати. Каже, що впав і вдарився головою, тож нічого не пам’ятає. Ми відразу забрали його під купол і передали під нагляд медиків. Жодних проблем зі здоров’ям у хлопця не виявлено, тому для госпіталізації підстав не було. 

 — Але ж нам сказали, що у Тоні залишилося дуже мало повітря у скафандрі, — Поллі все ще міцно обіймала малого, немов боялася, що його зараз від неї заберуть. 

 — Лікар сказав, що у дітей більший рівень витривалості, ніж у дорослих, та й кисню вони використовують менше. Можливо, ми неправильно порахували, на скільки вистачить кисню, адже відштовхувалися від норми споживання для дорослих. Зрештою, маємо радіти, що все закінчилося добре, чи не так, мем?

 — О Боже, звичайно! Тоні, ти нарешті скажеш, де ти був?

Хлопець тільки похитав головою.

 — Не гнівайтеся на нього, — примирливо мовив містер Роджерс. — Малий пережив шокову ситуацію, можливо, у нього сталася часткова амнезія. Думаю, коли він відпочине і заспокоїться, щось та й пригадає…

 — Так, дуже дякую вам! Вип’єте з нами чаю?

 — Спасибі за запрошення, та вже маю йти. Служба, розумієте, — Сем вибачливо усміхнувся та  поплескав Тоні по плечу. — Бувай здоровий, хлопче! Не губися більше!

Двері за ним зачинилися, а Поллі все ще не могла опанувати себе. Вслід за полегшенням прийшов страх — син сказав, що вдарився головою, можливо, це щось серйозне? Тож вона взялася обмацувати його, розпитуючи, де болить.

 — Нічого не болить, — нарешті подав голос Тоні, знічено зиркаючи на матір з-під розкуйовдженої рудої чуприни. — Почуваюся чудово — як сказав лікар, я “напрочуд здоровий екземпляр”...

 — Це ж треба, екземпляр, — Поллі, нарешті, з полегшенням розсміялася і, вхопивши Тоні за руку, повела його до вітальні. — Зараз тато тобі дасть на горіхи! Це ж треба, так усіх налякав!

Ерік підвів голову від столу і на його обличчі з’явилася широка усмішка.

 — Вогнику, ось і ти! — вигукнув він. — Я вже геть зачекався!

Тоні підійшов до батька і обійняв його.

 — Я теж за вами скучив, — пробурмотів він, поклавши голову Ерікові на плече. — За тобою й за мамою. І ще я їсти хочу.

 — Зараз я щось приготую, — заметушилася Поллі. — Що тобі більше до вподоби — спагетті чи омлет?

 — Омлет, із сосисками, — не вагаючись відказав Тоні. — І ще з томатним соусом.

 — Зараз усе буде, — Поллі крутнулася на носках та зникла в дверях, що вели на кухню.

А Вогник тільки зараз побачив уламки, які лежали на столі перед батьком.

 — Що з моїм камінцем? — поцікавився він. — Хтось наступив на нього, чи що?

 — Сину, а що це за камінець? — обережно спитав Ерік. — Як ти ним користувався, розкажи мені, будь ласка…

 — Ну це ж ти мені приніс його, — хлопець підвів на батька здивовані очі. — З поверхні. Казав, що коли видобували корисні копалини, то ти знайшов цей камінчик.

 — А потім що було?

 — Нічого. — Тоні знизав плечима. — Я ним грався, мабуть…

 — Мабуть? А ти не пам’ятаєш точно, що робив? Ніби з кимось розмовляв?

 — Ну тату, ти що… Хіба камінці можуть розмовляти? — Тоні усміхнувся. — Ой, а які це дивні штучки у ньому всередині?

 — Хотів би я це знати, — пробурмотів Ерік. — Тоні, ти й справді все забув? Як мене звати, пам’ятаєш?

 — Тату, ти не захворів? — у свою чергу занепокоївся Тоні.

Шляхом довгого та ретельного розпитування Еріку вдалося вияснити тільки одне — провал у пам’яті його сина дійсно існує, але він зачепив тільки ту інформацію, котра була пов’язана з його таємничим зникненням і дивним камінчиком. Усе інше він чудово пам’ятав, і не міг зрозуміти, що від нього хочуть почути дорослі.

 — Я йшов,  упав, ударився головою, потім встав і знову пішов, — це було все, що з нього вдалося “витягти”...