Тим часом у Просперіті

 — Ви куди, містере Пітерсон? — спитала Лінда, не відриваючись від ноутбука, на якому вона щось набирала.

 — Якщо мене хтось питатиме, скажете, маю невідкладні справи. У  разі чого я завжди на зв’язку…

Він вийшов із будівлі інституту і майже з ненавистю поглянув на своє дітище — купол, котрий сяяв мирним блакитним кольором, таким схожим на  рідне земне небо. Його спеціально виготовили з силікогелю такого відтінку, адже за тисячоліття у психіці людей склався стереотип, що блакить неба — це символ затишку, благополуччя. душевної гармонії. З таким же успіхом купол можна було зробити фіалковим, зеленуватим чи рожевим, проте хтозна, як би це вплинуло на колоністів, чи не викликало б депресію або інші непередбачувані наслідки? Тому виробники й надали гелю звичного “небесного” кольору, ще й відтворили легкі білуваті розводи, що нагадували літні хмаринки. 

Але зараз це штучне небо викликало в Еріка тільки роздратування. Він ясно розумів, що все це не насправді, а там, за куполом, зараз вирує піщана буря, котра закриває сонце. Там справжній Армагеддон, втім, цілком звичний для цієї планети, як нікого не дивує на Землі дощ або сніг.  До погоди слід ставитися по-філософськи, адже на неї неможливо вплинути. Але коли від примх стихії залежить життя твоєї близької людини, все починає бачитися в іншому світлі…

***

Коли він переступив поріг їхнього котеджу, то відразу помітив Поллі. Вона сиділа у  передпокої на великому пуфику, де звичайно знімала або одягала взуття. На її колінах лежав відеофон. Певно, саме тут її застав дзвінок. Поллі поглянула на нього блискучими, як у лихоманці,  очима, її обличчя розпухло і почервоніло від сліз. Ненафарбована, з розпущеним волоссям, у домашній піжамі в рожеву квіточку, вона раптом здалася Еріку схожою на маленьку дівчинку, не набагато старшою від їхнього власного сина.

Не вагаючись, він зробив крок уперед і присів поруч із нею. Вона обняла його і сховала голову на плечі в чоловіка.  

 — Еріку, це все через мене, — глухо промовила жінка. — Навіщо я відпустила його? Я навіть не слухала, про що він говорив, що то за екскурсія мала бути… Якби ж я сказала — залишайся вдома…

 — Поллі, люба, ти ні в чому не винна, — Ерік погладив її по голові. — Ніхто не винен. Це просто збіг обставин.

 — Ні, я винна, це покарання мені за все, що я наробила. — вона міцно стиснула його руку. — Але хай би я померла, а не Тоні!

 — Що ти таке говориш... він живий, його скоро знайдуть, — спробував утішити її Ерік, але ці слова звучали непереконливо навіть для нього самого. Чим більше часу минало, тим менше було шансів, що з Тоні буде все гаразд. Адже запас повітря у скафандрі обмежений. І пошуки під час бурі проводити було вкрай важко.

 — Ми зовсім не займалися ним, — продовжувала Поллі, неначе й не чуючи його. — Кожен думав про свою кар’єру, про те, як зробити більше, щось комусь довести… чи самому собі. Ми взагалі не були родиною, а так… сусідами по будинку. Але нехай, ми дорослі, а Тоні? Як йому було? Він був геть самотній, навіть із камінцем розмовляв…

 — З яким камінцем? — не зрозумів Ерік.

Вони все ще сиділи, тісно обійнявшись, неначе нещастя повністю анулювало всі колишні непорозуміння, знову зробило їх ближчими один до одного. Поки Поллі, збиваючись і схлипуючи, розповідала всю ту історію з “вигаданим другом” та походом до психолога, Ерік вдихав аромат її волосся, що, як і колись, ледве чутно пахло бузком, і йому страшенно захотілося зараз схопити її на руки та понести до спальні… Вони так давно не були разом! Але він різко обірвав ці думки, відчуваючи сором за те, що думає про таке, у той час, як із його сином трапилося лихо.

Тим часом Поллі встала, піднімаючи його за собою. Вона продовжувала тримати Еріка за руку — довірливо, як дитина, і повела в бік дитячої кімнати.

 — Ось цей камінець, — пояснила вона, вказуючи на тумбочку поблизу ліжка. — Тоні не взяв його з собою. Казав, що це твій подарунок…

Побачивши недбало застелене ліжко сина, розкиданий ( як завжди було, коли він поспішав) одяг, вона випустила долоню чоловіка і заходилася блукати кімнатою, ретельно наводячи лад, ніби зараз це було найголовнішим її життєвим завданням. Поллі обережно погладила рукою малюнки, що висіли на стінах. На одному з них було зображено чудернацький пейзаж — високі гори, порослі деревами, нижче — річка, а на її березі — місто з білого каменю, за яким здіймалося щось схоже на піраміди.

“Марс” — було написано внизу кострубатим дитячим почерком.

***

Ерік тим часом узяв камінця і почав уважно його роздивлятися.. Звичайний марсіанський мінерал, трохи схожий на земний сердолік. Це він сам приніс його з поверхні, знайшовши тоді поблизу зруйнованої шахти.

Чому Тоні розмовляв із камінцем? Можливо, бачив у ньому образ його, батька? Адже вони через Ерікову, зайнятість так рідко залишалися наодинці, а ще рідше мали можливість поговорити відверто — не про якісь дрібниці на кшталт шкільних оцінок чи домашніх обов’язків, а про те, що непокоїло його сина, про що він мріяв… Хтозна, чи тепер Ерік зможе про те все дізнатися…

Він підніс камінець до вуха —  так, як у дитинстві, на далекій Землі, грався океанськими мушлями, прислухаючись у них до відгомону уявного прибою. Не знав сам, що очікував почути. Проте те, що сталося, змусило його здригнутися і випустити камінець із рук.

Той стукнувся об підлогу і покотився під ліжко.

Ерік відразу ж став на коліна і порачкував слідом, гарячково шукаючи “втікача”.

 — Еріку, що трапилося? Що з тобою?

Він не чув слів дружини, звернених до себе, не думав про те, як дивно виглядає з боку, коли сидить посеред спальні сина, у своєму діловому костюмі,  підтиснувши під себе ноги в дорогих  черевиках, і притуляючи до вуха шматочок червоної марсіянської скелі. 

Бо у тому камінчику він раптом ясно почув голос свого сина.

 — Тату, це я, — казав Тоні, — Не хвилюйся, зі мною все добре. Я скоро повернуся...