Господарі Марсу

Несподівано за його спиною почувся якийсь мелодійний звук. Хлопчик притьма озирнувся — і побачив, що одна із кам’яних стін розсунулася, утворивши невеликий прохід, а звідти з’явилася дивного вигляду істота.  Прибулець був високий, чи не вдвічі вищий від Тоні, і худий, з довгими руками та ногами. Черепну коробку мав теж витягнуту вгору, як той огірок чи кабачок ( а може, подібна асоціація виникла у Вогника через те, що на голові в незнайомця був високий головний убір, який нагадував ті, що їм показував учитель суспільствознавства на картинках про фараонів Стародавнього Єгипту). Цю подібність підсилювало і вбрання — довга пістрява хламида, схожа на жіночу сукню. Але незважаючи на такий одяг, Тоні здалося, що перед ним чоловік. Обличчя незнайомця мало незвичний вигляд, але не видавалося страшним чи відразливим. На ньому не було жодної рослинності — ні брів, ні вій, ні волосся чи бороди. Великі випуклі очі  наполовину ховалися під низько навислими повіками, ніс та вуха були дрібні і приплюснуті, а рот, навпаки, — великий і широкий. 

Коли дивна істота заговорила, то для цього їй навіть не довелося ворушити губами — голос ніби сам собою відлунював у Тоні в голові. І цей голос хлопчик одразу упізнав.

 — Привіт, Тоні! — промовив прибулець. — Як ти себе почуваєш? 

 — Раа? — здивувався хлопчик. — Але ж я залишив тебе удома…

 — Ти залишив передавач, за допомогою якого ми з тобою спілкувалися. Чи ти думав, що я і є — той камінець? — дивна істота ще дужче приплющила очі і розтягнула губи — певно, так вона усміхалася.

 — А де я? — Тоні вказав рукою на кам’яні стіни. — Це що — космічний корабель? Ти прилетів з іншої планети і хочеш мене забрати?

 — Ні, я нізвідки не прилітав, — Раа присів на підвищення поряд із Тоні. Хлопчик звернув увагу, який дивний у нього колір шкіри — сірувато-зелений. А очі були жовтуватого відтінку і нагадували великі шматочки бурштину. 

 — Я народився тут, на Марсі, — продовжив Раа після невеликої паузи. — Як і інші мої сородичі. Ми живемо тут дуже давно.

 — Але чому про вас ніхто не знає? Ви ховаєтеся від людей?

 — Навіщо нам ховатися? Ми просто досі не мали потреби спілкуватися з вами. Коли ви сюди прилетіли, наші мудреці сказали: “Буде цікаво поспостерігати за істотами з іншого світу. Хай собі живуть. Можливо, від них буде якась користь”. Тим більше, що поверхнею нашої планети ми все одно не користувались.

 — А де ж ви жили? — очі Тоні блищали, він не міг всидіти на місці і від нетерплячки йорзав туди-сюди. Тепер йому буде про що розповісти в школі. Та він, Вогник, стане місцевою знаменитістю! Адже йому вдалося відшукати справжніх марсіян! 

 — Ну, я ж тобі розповідав раніше, чи ти не пам’ятаєш? — очі Раа повільно закотилися догори, він поворушив довгими вузлуватими пальцями, певно тим самим висловлюючи свій подив від такої нездогадливості свого юного друга. — Колись давно ми жили на поверхні , і наша  земля називалася Золотий Край. Тут було все, що потрібне для життя — повноводні моря та ріки,  гори, покриті лісами, просторі зелені рівнини. Наші предки будували чудові міста з каменю. Землі були плодорідні, давали гарний урожай. Але потім сталося лихо.  Колись у нашої планети було не два супутники, як зараз,  а три. Так сталося, що один із них наблизився до Марсу на занадто малу відстань, і гравітаційна сила планети просто розірвала його на безліч частин. Ці уламки обрушилися на наш Золотий Край. Вони були розжарені і пробивали атмосферу та поверхню планети, врізаючись глибоко в її надра, випалюючи усе навколо себе. Майже вся вода, що була на Марсі, випарувалася, загинуло безліч рослин та живих істот, а  всі наші предки, кому пощастило вціліти, були змушені сховатися глибоко вниз, під кам’яні  склепіння, які колись слугували  храмами. Бо нагорі все було випалено космічним вогнем, а до того ж,  кисень, що знаходився до цього в атмосфері, був перетворений на плазму і викинутий в космос. Наша планета стала непридатною для життя і перетворилася в пустелю…

 — І ви живете тут, глибоко внизу? — Тоні підійшов до стіни і торкнувся різноколірних прожилок, що вкривали її химерним візерунком. — А як ви дихаєте?

 — Ми навчилися виробляти кисень за допомогою спеціальних технологій, втім, здається, ваші науковці роблять те ж саме, щоб вам було чим дихати під своїм куполом…Так само синтезуємо воду, різні інші речовини, необхідні для життєдіяльності. Нічого складного чи дивовижного в тому немає.

 — Але під землею, чи то, під Марсом, мабуть, дуже нудно, — висловив припущення Тоні. 

 — О, я можу показати тобі наше місто, і ти переконаєшся, що це зовсім не так! — трохи образився Раа.

 — А чому, якщо ви вмієте виробляти воду, кисень і все інше, ви не побудували собі купол, такий, як у нас, і не перебралися на поверхню? Мій тато розповідав, що він і його колеги працюють над тим, аби на Марсі знову утворилася атмосфера. Тоді купол стане непотрібним, і можна буде вільно дихати без скафандра скрізь! І ви зможете теж вийти зі свого сховища і жити разом із нами! 

Тоні так зрадів своєму відкриттю, що й не помітив, як бурштинові очі Раа сумно приплющилися, а сам марсіянин скептично похитав головою у громіздкій “шапці”.

 — Ви, люди, дуже наївні, бо існування ваше як розумних істот обмежується надто коротким проміжком часу, — промовив Раа. — Якби ж ви знали, скільки цивілізацій зароджувалося і безслідно зникало як на вашій, так і на нашій планеті, ви б не будували так сліпо свої грандіозні плани. Бо може трапитися, що з них нічого путнього не вийде…

 — Чому ж це? — тепер настала черга обуритися Вогнику. 

 — Бо нашій планеті загрожує нова небезпека, через що ми й не плануємо покидати наші сховища. І, боюся, ваше місто під куполом довго не проіснує… Але  наші старійшини заборонили повідомляти вам про це...