Кімната з каменю

Тривожна звістка застала Еріка на роботі. Він з самого ранку був не в гуморі, заклопотаний через те, що керівник інституту перекинув на нього свої обов’язки, а сам вирушив у відпустку на спа-курорт. Цей заклад відкрився у Просперіті зовсім недавно, після того як вчені знайшли у місцевому ґрунті невідомі землянам солі, котрі виявляли дуже сприятливий вплив на здоров’я людей. Усі, хто приймав ванни з цими солями, позбувалися ревматизму, варикозу, остеохондрозу та багатьох інших захворювань, котрі досі вважалися хронічними та повністю не виліковувалися. От і Еріків шеф вирішив трохи відпочити та поправити здоров’я. Щоправда, всі його підлеглі вважали, що їхній директор і так не надто перевтомлюється — на відміну від інших працівників, він мав суворо нормований робочий день, завжди використовував усі пільги та відпустки і тільки й мріяв, щоб чимскоріше вийти на заслужений відпочинок. Однак марсіянські правила були досить жорсткими — кожен член громади мав приносити їй якомога більше користі, тому колоністам доводилося досить довго чекати, поки настане можливість стати заслуженим пенсіонером. Принаймні, Ерік у свої двадцять дев’ять років, з яких три останні він працював без відпусток і часом без вихідних, трохи заздрив флегматичності та самолюбству шефа. 

“От би й мені так наполягти на своєму праві на відпочинок, узяти Поллі і Вогника та вирушити в якусь тиху місцину, де ніхто нам не докучатиме”, — думав він, підписуючи один за одним купу документів, які скинув на нього шеф. 

При згадці про Поллі усередині в нього щось замлоїло, як, буває, починає боліти зуб — ще немає сильних неприємних відчуттів, проте щось крутить і смикає, і ти розумієш, що зовсім скоро доведеться пити знеболювальне та бігти до лікаря… Він так і не почав рішучої розмови, ховаючись від дружини то в робочому кабінеті, то у  своїй кімнаті вдома, увесь час думаючи про те, що поговорить із нею завтра та скаже —  потрібно остаточно вирішити долю їхніх стосунків. Чи варто і далі вдавати з себе сім’ю, чи краще розлучитися і не мучити один одного та сина? Проте кожного разу щось заважало йому сказати ті, давно продумані і вивчені напам’ять слова — і він з полегшенням переносив розмову на завтра, а завтра вона теж не відбувалася з тієї чи іншої причини… Обоє мовчали і вдавали, що в кожного усе гаразд, хоча насправді це було далеко не так.

Ерік знав, що дружина має проблеми на роботі, тепер вона увесь час сиділа вдома і  майже нікуди не виходила, тільки читала книги або шукала якусь інформацію в інтернеті. Вона ніби відсторонилася від навколишнього світу, перенеслася в якийсь інший вимір, і часом йому здавалося, що поруч із ним живе лише фізична оболонка, котра дещо нагадує колишню Поллі, а її душа перебуває десь далеко…

Він перегорнув іще один папірець, безуспішно намагаючись зрозуміти, що на ньому написано, але від втоми літери розпливалися перед очима. 

 — Будь ласка, принесіть  чашечку кави, — попросив він свою секретарку Лінду, коли вона в черговий раз заглянула з якимось невідкладним документом. 

Дівчина кивнула та вийшла, швидко повернувшись із філіжанкою, в котрій парував запашний напій. Каву вирощували на Марсі у спеціальних теплицях, і ця рослина тут чудово приживалася. Навіть мала незвичайний, ледь пряний смак, котрий, мабуть, дарував їй місцевий ґрунт. Зазвичай кава швидко допомагала збадьоритися, але не цього разу. Ерік опустив голову на руки і заплющив очі.

“П’ять хвилин посиджу — і знову почну працювати”, — подумав він.

Але, мабуть, минуло значно більше п’яти хвилин, перш ніж він усвідомив, що хтось обережно торкається його плеча.

 — Містере Пітерсон, до вас дзвінок із поверхні,— це була Лінда, вона дивилася на нього широко розплющеними очима і дрібно моргала, немов мала от-от заплакати.

Ерік потер чоло рукою, голова просто розколювалася від болю. 

“Треба випити якісь ліки, здається, у шухляді стола було знеболювальне, — мляво подумав він. — Телефонують з поверхні? Тільки якогось нового НП не вистачало… Може, знову щось вибухнуло на тому клятому заводі?”

 — Дайте мені відеофон, будь ласка, — він швидко узяв апарат і провів пальцем по сенсорній панелі. Екран відразу засвітився, і Ерік побачив обличчя знайомого інженера, містера Коула. Той був у скафандрі, тож картинка з камери, яка була прилаштована з внутрішнього боку шолома, смішно викривляла риси чоловіка, роблячи його схожим на карикатурного персонажа. Однак голос у нього був дуже схвильований, і Ерік збагнув — дійсно  трапилася якась халепа.

Однак те, що він почув за мить, вразило його до глибини душі. Так, що переживання про долю “пилозбірника” здалися геть несуттєвими. Та що там фабрика, навіть, якби він почув, що виникли якісь проблеми із його дітищем-куполом — то й тоді не був би настільки шокований, як зараз.

 — Містере Пітерсон, — Коула наче нервовий тік напав, хоча, може, то знов були витівки камери. — Ви тільки не хвилюйтеся, але сталася одна невеличка проблема…

 — Говоріть уже по суті, — перебив його Ерік, відчуваючи, що в горлі наростає якийсь клубок, який здушив шию і не дає нормально дихати. 

 — Ваш син сьогодні разом із іншими учнями вирушив на екскурсію до нас на фабрику. Так сталося, що він відстав від групи та загубився. Зараз його шукають…

Ерік стукнув кулаком по столу. Його аж затрусило від злості.

 — Як можна загубити дитину на поверхні? Це ж підсудна справа! — вигукнув він. — Куди дивився той бісів учитель?

 — Він каже, що Тоні увесь час був поруч, а потім раптом зник, як крізь землю провалився, вірніше, крізь Марс… — Коул ковтнув слину, смішно смикнувши підборіддям. — З ним урвався зв’язок, інакше б хлопця відразу відшукали…

 — Але ж у них на скафандрах мали бути маячки! Що, не можна відстежити, звідки іде сигнал?

 — Справа в тому, що тут у нас значне погіршення погодних умов. Розпочалася пилова буря, і вона все набирає сили… А під час бурі техніка дуже погано працює. Втім, ми продовжуємо пошуки. Я впевнений, уже зовсім скоро хлопця знайдуть…