На екскурсії

Того понеділка Тоні повернувся зі школи радісно збуджений.

 — Мамо, ми завтра їдемо на екскурсію! — заявив він з порогу.

Поллі тільки байдуже кивнула, займаючись своєю справою — вона набирала текст на ноутбуці. Неприємна історія з Дереком  мала для неї  сумні наслідки — керівництво телестудії вирішило тимчасово відсторонити місіс Пітерсон від ефірів, замінивши іншою ведучою. Їй ситуацію пояснили так: “Ми розуміємо, що ви стільки років працювали без відпустки, це неправильно. Усі працівники стомлюються, може відбутися професійне вигорання. Тому відпочиньте місяць-другий, наберіться сил та свіжих ідей, а потім повернетеся до роботи…”

Шеф явно мав на увазі — якщо жителі Просперіті забудуть про ту скандальну сцену, котра негативно вплинула на рейтинг шоу. Якщо ж ні… Ну що ж, зрештою її професійні вміння візажиста нікуди не поділися. Поллі може бути спокійна — вона матиме роботу при будь-якому розвитку подій. Хоча чи зможе вона після взятої паузи досягти такого ж розквіту кар’єри — молода жінка не була впевнена. 

На її місце тимчасово узяли молодшу дочку шефа — симпатичну білявку з добре підвішеним язичком. Але недарма говорять, що немає нічого постійнішого, аніж тимчасове. Скоріше за все, Ненсі і залишиться ведучою суперпопулярного родинного шоу, а для Поллі, коли та повернеться, або придумають на скору руку якусь телепередачу, що виходитиме не в надто популярний час, або ж і взагалі їй доведеться повертатися у рідну гримерку, з котрої й стартувала її кар’єра.

Проте Поллі твердо вирішила — розкисати вона не буде, не на таку напали. І за місце під сонцем рішуче змагатиметься. Тож навіть у вимушеній відпустці вона продовжувала вдосконалювати свої знання та вміння, записувала ідеї та розробляла сценарії майбутніх шоу, а ще вирішила трохи “просунути” себе в інтернеті — а саме, виступити з лекціями та тренінгами для ведучих-початківців. Все для того, аби не зникати з поля зору глядачів. Бо ж вона знала — варто публічній особі розслабитися, як на зміну їй прийде десяток інших і прудко витіснять  із здобутого потом і кров'ю місця на Олімпі.

Тож зараз вона саме займалася підготовкою до свого першого тренінгу, на який записалося чимало людей і з Марса, і з Землі. Увага Поллі була повністю поглинута текстом свого майбутнього виступу, тож вона  майже не чула того, про що розповідав син.

Вловила лише слова “школа” та “екскурсія”.

 — Що ж, це чудова ідея, — відповіла вона, не піднімаючи очей від екрану.

Тоні зітхнув і пішов до своєї кімнати. Там дістав із рюкзака камінець, з котрим останній час майже не розлучався.

 — Привіт, Раа! А ми завтра їдемо на екскурсію, на поверхню Марса. Тато таки домовився з працівниками “пилозбірника”, знаєш, що це таке?

 — Гадки не маю, — відповів Раа, засвітившись зеленуватим вогником, що означало в нього здивування.

 — Це така велика фабрика, на якій із різного сміття і пилу виробляють воду, кисень і ракетне паливо. І ще щось там, я забув уже, що саме. Як зроблять багато палива, то збудують великий космічний корабель, і полетять на Плутон. Або Нептун! 

 — Там холодно, на Нептуні, — відповів камінець. І немає твердої поверхні — один океан. Куди сяде ваш корабель?

 — Нічого, тато щось придумає, — Тоні безтурботно знизав плечима. — Можливо, при посадці він випустить такі великі надувні подушки і дрейфуватиме в тому океані. Я б дуже хотів побачити його. Який він?

 — На Марсі теж колись були океани, — відгукнувся Раа. 

 — А дерева росли?

 — Росли, тільки не такі, як у вас. Вони називалися ейдері…

***

Їхній біолог, містер Бакстер аж упрів, керуючи цим виводком із сорока маленьких чортенят, запакованих у герметичні скафандри. Звичайно, поруч були ще й працівники фабрики, але все одно за безпеку дітлахів відповідав саме він. 

“Хоч бери і зв’язуй їх між собою міцною линвою”, — думав бідний педагог, постійно перелічуючи шибеників, яких було важко розрізнити — бо скафандри на всіх були майже однакові, хіба відрізнялися де в кого своїм кольором. 

Діти з цікавістю оглянули “лезо”, що саме набирало ґрунт у свої барабани, потім поойкали, спостерігаючи за металевою рукою та транспортером. Усередину фабрики їх не пустили, бо технікою безпеки це було заборонено, тож школярі спостерігали лише за зовнішніми роботами.

 — Ви все запам’ятали? — звернувся до дітей містер Бакстер. — Бо коли повернемося під купол, вам доведеться написати твір, у якому розповісти про все побачене. Ця робота матиме вирішальний вплив на вашу оцінку за семестр.

Діти, наче й не особливо переймаючися важливістю моменту, потихеньку штурхали один одного та підстрибували, радіючи цікавому відчуттю од марсіянської гравітації. 

 — Ану не бешкетувати! — вчитель суворо звернувся до Джека, якого вирізнив з-поміж інших однокласників — у нього були яскраво-червоні вставки на скафандрі. — Так, друзі, шикуймося і прямуємо до планетоходів, що відвезуть нас до шлюзу. Зачекайте, я ще раз вас порахую!

Діти вишикувалися в шеренгу, продовжуючи з цікавістю крутитися в різні боки, один непосида намагався відшукати щось цікаве у купі відпрацьованого реголіту, інший крадькома зазирав у кабіну екскаватора — бо думав, що там має сидіти маленький робот…

 — Тридцять вісім, тридцять дев’ять… — рахував спітнілий, незважаючи на добре кондиціонований скафандр, учитель. — Ану, стійте спокійно, я ще раз перевірю, чи всі на місці!

У нього знову вийшло тридцять дев’ятеро дітей. Когось одного не вистачало.

Містер Бакстер відчув, що йому перехопило подих, неначе кисень з балонів умить вийшов…

 — Кого немає? — захриплим голосом озвався він. — Проведемо перекличку!

Ще за п’ять хвилин виявилося, що відсутній Вогник. 

На фабриці здійнялася метушня. Адже ніколи раніше не траплялося жодного випадку, щоб на поверхні Марсу безслідно зникла людина.

Всі бігали, шукали Тоні, гукали його через систему радіозв’язку, що була вмонтована у кожен скафандр.