У психолога

— Місіс Картер, тут така справа, — Поллі, залишивши Тоні з лікарем, зазирнула до кабінету психолога, з яким він зараз мав займатися. — Я боюся, що у Тоні виникли якісь проблеми.  Малий розмовляє з камінцем…

Тоненькі, підмальовані коричневим олівцем брови місіс Картер поповзли догори.

 — Хвилиночку, місіс Пітерсон, я вас вірно зрозуміла? Ви сказали "з камінцем"?

 — Так, — Поллі поправила блузку на грудях. Вона виглядала блідою і пригніченою. Справи йшли не найкращим чином — на роботі колеги значуще поглядали на неї  і тишком-нишком перешіптувалися, коли думали, що вона їх не чує. Ті ролики з Ютубу видалили, не без участі директора телестудії, всю справу "зам'яли". З Дереком вони відтоді перестали бачитися, навіть, випадково зустрівшись у коридорі телецентру, розійшлися, відвернувшись один від одного, вдаючи, що незнайомі. Але їхні стосунки з Еріком балансували на межі повного краху. Чоловік зовсім перестав із нею спілкуватися, сам готував собі їсти, прав свій одяг, поводився так, наче її зовсім не було поруч.

Спершу вона намагалася виясняти стосунки, для чого обрала стратегію "кращий захист — це наступ". Першою стала звинувачувати Еріка у тому, що для нього  існує лише робота і нічого більше. Натомість він заявив, що коли його кандидатура як чоловіка її не влаштовує, вона завжди може зібрати свої манатки і вирушити до свого коханого Дерека, Ерік цьому перешкоджати не стане.

Вся біда була в тому, що Поллі того нещасливого дня відвернуло від Дерека раз і назавжди, від однієї думки про його поведінку молоду жінку пересмикувало. Та сказати про це Еріку й спробувати помиритися їй не дозволяла гордість. О, ця риса характеру спричинила їй чимало незручностей у житті — як тоді, коли Поллі жила на Землі, так і тут, на Марсі. Тому й виходило так, що вже цілий тиждень вони з чоловіком жили як чужі люди під одним дахом. Лише у присутності сина їм доводилося трохи втихомирювати свої амбіції та вдавати, що все гаразд. Але, мабуть, виходило не надто переконливо. Бо Тоні став дуже замкненим, мовчазним, увесь час просиджував у своїй кімнаті, мав поганий апетит та пригнічений вигляд.

Поллі занепокоїлася станом його здоров'я і під час чергового візиту до науково-дослідницького центру попросила лікаря оглянути хлопчика. От, поки Тоні спілкувався з доктором Трейсі, Поллі й вирішила поділитися з місіс Картер тим, що її непокоїло.

 — Розумієте, позавчора увечері я проходила повз кімнату сина і  почула, що він із кимось розмовляє. Звичайно, це мене не здивувало, адже він міг спілкуватися з друзями за допомогою свого відеофона. Але потім я спустилася на кухню і побачила, що апарат Тоні лежить на столі, він поставив його на підзарядку і забув забрати. Тож мені стало цікаво, з ким він говорить. Адже в будинку ми були самі…

Поллі перевела дихання, поправила пасмо волосся, що вибилося з зачіски, а тоді, спіймавши зацікавлений погляд психологині, скоромовкою продовжила:

 — Коли я зазирнула до кімнати, Тоні сидів на ліжку і розмовляв, як мені здалося, сам із собою. Побачивши мене, він відразу замовк. Я спитала, з ким це він бесідує, а син дуже знітився і сказав, що це він розучує роль для виступу в шкільному театрі. Але мене насторожило те, що він почервонів і не дивився при цьому мені в очі. Знаю, що це недобре, але наступного разу я спеціально зупинилася під його дверима і прислухалася. І почула, що він не повторює жодної ролі, а просто розмовляє, розповідає про своє життя…

 — Не хвилюйтеся так, — місіс Картер заспокоююче доторкнулася до руки своєї співрозмовниці. — У віці Тоні багато хлопчиків та дівчаток мають уявного друга, особливо, якщо  дитина одна в сім’ї. Потім він підросте, і ці фантазії вже будуть йому нецікаві…

 — Але він каже, що камінець йому відповідає… Це взагалі нормально? Бо уявного друга я ще можу зрозуміти, а от якийсь балакучий предмет…

 — Що це за камінець, розкажіть, будь ласка. Де Тоні його узяв?

 — Батько йому подарував, приніс з поверхні планети. Звичайний камінчик, червоний такий, нічого особливого. Але він не розлучається з ним, усюди з собою носить...

 — Давайте я зараз поговорю з Тоні і спробую дізнатися в нього подробиці, гаразд? А ви почекаєте в холлі…

 — Так, звичайно, — Поллі дістала з кишені паперового носовичка і витерла спітніле чоло. 

***

Заняття проходило, як звичайно. Але цього разу місіс Картер не стала вмикати комп’ютера, а дала хлопчику кольорові олівці. Тоні сидів над аркушем паперу і малював свою родину.

Він зобразив чоловіка в діловому костюмі, з папкою в руці — це був тато. На другому кінці аркушу — жінку в сукні, з пишною зачіскою. А посередині між ними — себе. Сам Тоні вийшов маленький, але з довгими руками, немов хотів дотягнутися ними і до мами, й до тата, які розбрелися в різні боки і аж відвернулися один від одного.

 — Чудовий малюнок,  — похвалила місіс Картер, хоча Тоні й здалося, що вона похитала головою трохи занепокоєно. Мабуть, руки все-таки вийшли занадто довгими.

  — Я трохи не розрахував, — пробурмотів він.

 — А що це ти тримаєш? — психолог вказала на кулак намальованого хлопчика, у якому він стискав щось велике і кругле. — Дозволь, я вгадаю! Може, м’яч?

 — Ні, це мій друг Раа, — несподівано сам для себе випалив Тоні і тут же аж очі замружив від хвилювання. Адже вони домовлялися, що це таємниця, про котру ніхто не повинен знати. І от, з якогось дива, він усе вибовкав. Раа тепер може образитися…

 — Як цікаво, — місіс Картер погладила його по рудому чубчику. — Отже, твій камінчик має ім’я. Це ти його так назвав?

 — Ні, він сам сказав, що його звуть Раа. І що він живе під нами…

 — Як це — під вами? У підвалі?

 — Ні, не в підвалі! А ще глибше — під землею. Точніше — під Марсом. 

 — Тобі тато його приніс?

 — Так,  — Тоні похнюпив голову і заходився чухати кінчик носа. Було видно, що його щось бентежить.

 — Тоні, а чому на твоєму малюнку тато з мамою зображені так далеко один від одного? — поцікавилася місіс Картер.