Не такі, як усі

У суботу Поллі з Тоні, як завжди, вирушили до науково-дослідницького центру, де хлопчик займався з психологом. Якби його запитали, для чого потрібні усі ті ігри та тренінги, то він би не знав точно, що відповісти. Треба, та й усе. Кожна дитина в Просперіті відвідувала психолога ще з раннього віку, і, навпаки, було б дивно до нього не ходити.

Починалося заняття з огляду лікаря — хлопчика зважили, виміряли зріст, доктор Трейсі зазирнув йому до рота, посвітив ліхтариком в очі, провів ще декілька незрозумілих маніпуляцій.

Увесь цей час Поллі перебувала у приймальні, де разом із нею були ще кілька жінок, які чекали своїх дітей. Матусі жваво обговорювали здоров'я малюків та хвалилися їхніми здібностями.

 — Моя Мері може поглядом пересувати предмети, — змовницьки округлюючи і без того витрішкуваті очі, хвалилася невисока білявка у синьому светрі. — Отак подивиться уважно на чашку, що стоїть на столі, а вона — раз — і просунулася вбік!

— А мій Маркус бачить із заплющеними очима, — значуще підняла вгору брови її сусідка — мініатюрна брюнетка в червоній сукні з перловим намистом на шиї.

"Наче в театр вибралася, а не привела дитину на заняття. Це ж треба бути такою дурепою", — подумала Поллі, загороджуючись від надокучливих поглядів своїм відеофоном та швидко встромивши до вух навушники. 

Про те, що діти, народжені на Марсі, часто мали якісь незвичайні здібності, стало відомо невдовзі після демографічного вибуху, коли першим "марсіянам", серед яких був і Тоні, виповнилося рочків три-чотири. Поллі пригадує, як готувала телепередачу на цю тему. Почалося все з того, що у дитсадку, який відвідував Тоні разом з ровесниками, сталася пожежа. Виникла вона за дуже дивних умов. Двоє хлопчиків посварилися за іграшкову ракету та почали виривати її один в одного з рук. Вихователька десь у цю мить вийшла і не розборонила забіяк. Малий, який був сильнішим і вищим, зрештою відібрав у свого суперника іграшку та, затиснувши у руці свій трофей, вмостився в кутку на канапі і заходився гратися. Другий, ображений, відійшов до дверей і завмер там, пильно дивлячись на свого кривдника. І цієї миті  пластиковий космоліт у руках "переможця" спалахнув яскравим полум'ям, аж переляканий хлопчина різко відкинув його від себе. На щастя, сам малий не постраждав, тільки злякався. Але, поки прибігли дорослі та загасили вогонь, кімната встигла наповнитись їдким димом, а на килимі утворилася чимала пропалена дірка.

Всі  навколо не могли зрозуміти, яким чином іграшка загорілася. Адже в ній не було жодних механізмів чи легкозаймистих речовин, і відкритого вогню в дитсадочку теж бути не могло. Вихователька подумала, що, можливо, хтось із дітей приніс із дому запальничку і заходився експериментувати — проте ця версія не підтвердилася. Запис із камер відеоспостереження чітко продемонстрував — хлопчик, в руках якого загорілася іграшка, не мав при собі ні запальнички, ні сірників — узагалі не робив нічого підозрілого. Просто сидів з космольотом у руках та розглядав його.

Вже згодом одна спостережлива дівчинка зауважила, що у всьому винен другий хлопчик, який, за її словами, "стояв і увесь час сердито дивився на Джека". 

Її слова сприйняли як дитячу фантазію, але незабаром вихователька сама стала свідком того, як Джек, сидячи за столиком у їдальні, підпалив поглядом паперову серветку. Тут уже всі стривожилися і почали з'ясовувати, що й до чого. Хлопчика відразу ж направили  до дитячого психолога та невропатолога. 

Коли спеціалісти  ретельно оглянули дитину та провели чимало психологічних тестів, виявили, що Джек справді має таку унікальну можливість. Втім, на той час  наука, у тому числі, й медицина та психоогія, бурхливо розвивалася, і спеціалісти знали, що мозок людини приховує у собі безліч таємниць. Більше того, вчені науково обґрунтували, яким чином в деяких людей виникають так звані екстрасенсорні здібності. Правда, пояснити той чи інший факт — це ще не означало — навчитися його створювати. А як би було добре, якби за своїм бажанням людина могла, скажімо, читати чужі думки чи бачити, мов рентгенівський апарат, крізь зачинені двері… Звісно, робота в цьому напрямку велася, але попереду ще було чимало досліджень і експериментів.

От маленькі "марсіяни" і стали свого роду піддослідними, тому що згодом майже в кожного з них знайшли якусь дивну особливість, котрої не мали інші жителі колонії. Хтось вмів утримувати на своєму тілі металічні предмети, немов магніт, хтось — із зав'язаними очима знаходити в кімнаті сховану цукерку, хтось — бачити в темряві… Але за винятком цих невеличких "дивацтв", у всьому іншому це були звичайнісінькі діти, які зростали і розвивалися цілком нормально, як на свій вік. Вони любили бігати, сміятися, дражнили один одного, з захопленням дивилися мультфільми та кумедні відеоролики, не любили вчити уроки та мріяли про мандрівку в космос…

Щотижня вчені проводили в ігровій формі заняття та тести, аби навчити дітей контролювати свої уміння й перевірити, чи не виникають у них нові особливості. Поки що нічого такого не відбувалося, а деякі хлопчики та дівчатка взагалі здавалися цілком звичайними дітьми, без чудернацьких "талантів". Серед них — і Тоні.

Втім, з усіма дітьми, без винятку, продовжували займатися психологи, мотивуючи це тим, що вивчають процеси адаптації людського організму до нових умов навколишнього середовища, відмінних від тих, котрі впродовж багатьох  тисячоліть еволюції сформувалися на Землі. А на Марсі, можливо, працюватимуть зовсім  інші закони — і не виключено, що з часом  люди щось утратять, як непотрібне, рудиментарне, а натомість, набудуть інших, корисних ознак.

Цього дня Тоні сказали, що на нього чекає захоплююча гра в астронавта. Хлопчика посадили у велике крісло, на голову одягли чудернацький шолом, від котрого тягнулося безліч різнокольорових дротів, а перед ним на екрані ввімкнули цікавий фільм про зорі і планети. Це Тоні дуже сподобалося, він залюбки уявив себе справжнім капітаном космічного корабля та охоче натискав на різні кнопки  та важелі на "панелі керування", що знаходилася перед ним. Якби ще місіс Картер, молода психологиня, котра з ним зазвичай працювала, не відволікала Тоні різними каверзними питаннями, то, мабуть, ефект присутності у космольоті був би повним. Та навіть попри надокучливі втручання місіс Картер, заняття йому дуже сподобалося.