Як усе починалося

Вони сиділи в своїй улюбленій піцерії та ласували "Маргаритою". Тоні сьорбав апельсиновий сік, дригаючи ногами, що не діставали підлоги — у піцерії були високі, схожі на барні, стільці, а на стінах — картини в стилі старовинних коміксів. Хлопець дуже любив тут бувати. А ще коли обоє батьків разом із ним — то взагалі кайф! Таке траплялося нечасто, хіба на дні народження та свята. Бо зазвичай і мама, й тато працювали досить напружено, графіки в них часто не співпадали, тож Тоні багато часу проводив із сусідкою місіс Андерс, яка була його нянею, коли він ще не міг сам давати собі раду. А зараз хлопець вже дорослий, спокійно обходиться без нагляду буркотливої сусідки. Після закінчення занять у школі або прямує до телецентру, або ж додому — до їхнього затишного котеджу у передмісті. Сам виконує свої шкільні завдання, може й розігріти вечерю в мікрохвильовці, нащо йому ті наглядачі!

Але з мамою й татом усе одно в тисячу разів краще та веселіше. Йому подобається, що люди за сусідніми столиками впізнають популярну телеведучу Поллі Пітерсон, махають їй рукою, дехто може навіть попросити дозволу сфотографуватися разом чи взяти автограф, і мама ніколи не відмовляє. 

Тата впізнають менше, бо він не є… Тоні замислюється, щоб підібрати потрібне слово. О, згадав! Не є публічною особою! Але в Просперіті його все одно добре знають. Особливо ж як трапиться якийсь солідний, поважного вигляду чоловік у костюмі з краваткою — той неодмінно підходить до його тата і потискає йому руку. Іноді ще такі вчені пани цікавляться в тата, як іде робота в його лабораторії та заводять нудні наукові розмови, але Тоні того не слухає. Він перебуває в полоні музики, що неголосно лунає з динаміків, розташованих біля входу в піцерію.

Музика швидка, така, що хочеться зірватися з місця і почати рухатися в такт. І голос у співака дуже приємний . Тоні його знає. Це Дерек Янг, їхня марсіянська знаменитість. Справжня "зірка", не просто так! І Тоні бачив його отак зовсім близько, як того офіціанта з тацею. Це було місяць тому, коли Дерек був запрошений на шоу до його мами. Він дуже цікаво розповідав про те, як вирішив перебратися жити на Марс, бо на Землі його музична кар'єра йшла не так швидко, як йому того хотілося. У нього було багато конкурентів, а тут їх нема! А ще Дерек привів на шоу свого улюбленого песика, якого звуть Джексон. На честь Майкла Джексона, то був теж гарний співак, але містер Янг набагато кращий… І мама теж так вважає, он як усміхнулася, почувши його пісню…

 — Тоні, не дригай ногами, — Поллі суворо подивилася на хлопця. — Ти ж уже не маленький, поводься належним чином!

 — Люба, тобі що замовити на десерт? — виручив Тоні батько, швидко перемикаючи увагу дружини на більш приємне заняття, ніж черговий виховний момент.

 — Еріку, ти ж знаєш, я на дієті, — Поллі похитала головою. — Ну, може, кавовий мус, у ньому небагато калорій…

 — Гаразд, а ми з Тоні візьмемо по парочці еклерів, адже у нас дієти немає, — підморгнув тато.

Тоні зрадів, адже він дуже полюбляв еклери з заварним кремом, политі шоколадом. У цьому закладі вони завжди були найсмачніші.

— Мамо, — раптом згадав хлопець, — а мені треба написати твір!

— Отакої, ти б ще пізніше сказав про це, — знову починає сердитися мама.

— Ну, я не міг сам написати, бо потрібна твоя допомога…

— Відколи це ти не можеш самостійно виконати домашнє завдання? — тепер уже й батько поглянув на нього з осудом. — Ти мене розчаровуєш, Тоні…

 — Просто нам задали твір про те, як наші батьки прилетіли на Марс. А я не знаю, як це було. Якби ви мені колись про це розповідали — то я б і написав сам. А так — не розумію, про що писати…

Поллі з Еріком знічено переглянулись. І справді, зайняті своїми справами, вони замало спілкувалися з сином. Звикли, що він  самостійний і розсудливий, але ж насправді Тоні ще зовсім малий, йому всього вісім років!

 — То це не проблема, ми все тобі зараз розповімо, — першим озвався Ерік. — Давай пограємо в гру, неначе ти — телеведучий, як мама, і береш у нас інтерв'ю.

Очі у Тоні враз загорілися азартом. Він замислився, переводячи погляд з серйозного татового обличчя на ледь насмішкувате мамине. Про що ж їх запитати?

 — А ви прилетіли на великому космольоті? — зрештою наважується почати розмову.

 — Так, — відповіла Поллі, і собі вдаючи серйозну персону, яка прибула на зйомки телепередачі. — На дуже великому кораблі, але він не сідав на Марс. Нас сюди привіз менший літальний апарат, який курсував туди-сюди між орбітою та Марсом.

 — Як таксі? — уточнює Тоні.

 — Ну, так… Хай буде космічне таксі.

І от ми одягли скафандри, і вийшли назовні, нам трохи показали усі принади Марсу… правда, особливо дивитися не було на що, пустеля і пустеля. Хіба що кактуси не ростуть! А потім ми підійшли до купола. Тоді він ще був значно менший.

 — А що, у Просперіті був якийсь інший купол? — здивувався малий. — А куди він потім подівся?

— Його демонтували, коли збудували нинішній, постійний, — приєднався до розмови тато. — Перший купол був значно менший, тоді й міста ще як такого не було. Лише кілька споруд, то вже потім Просперіті став розбудовуватися. Навколо тимчасового куполу зводили постійний, знаєш, як у тому мультику, що ти недавно дивився — де стару хатину з усіх боків оточили новими стінами, збудували великий дім, а як він був повністю готовим — то маленьку хатину розібрали і стали жити у великій. От так і з куполом…

 — А, тепер зрозуміло, — усміхнувся Тоні. — А можна мені ще соку? 

Офіціант, що проходив повз них, підморгнув хлопчику і вже за хвилину приніс йому ще одну склянку жовтогарячого напою.

— Ну, увійшли ви під купол, а далі? Де вас поселили? У нашому будинку? — питання сипалися з нього, мов горох із мішка.

 — Нашого будинку ще не було, як і інших котеджів, — пояснила Поллі. — Нас із твоїм татом поселили у багатоквартирних апартаментах для новоприбулих колоністів. Правда, там було тіснувато — лише маленька кімната на родину, а душ та вбиральня були одні на цілий поверх.