Лист із дому

На кораблі йому не було коли роздумувати і рефлексувати, бо для колоністів увесь час польоту перетворився на суцільний "День сурка". Щодня одне і те ж, але хлопцеві таке життя навіть подобалося. Він взявся ретельно вивчати будову космічного корабля та всі його функції, і навіть свій вільний час проводив за комп'ютером, перечитуючи університетські підручники, які передбачливо скачав собі на флешку перед польотом. Він був твердо переконаний, що як тільки добереться до Марса, одразу продовжить навчання та зможе навіть екстерном здати іспити за літню сесію.

Поллі ж у вільний час дивилася фільми та слухала музику. Здобувати освіту вона не мала великого бажання. На кораблі, звісно, мала свої обов'язки, що полягали у дослідах з різними рослинами — посадила насіння у спеціальні контейнери, поливала, підживлювала, вимірювала, як швидко ростуть її "квіточки", як вона лагідно їх називала, і все ретельно занотовувала у спеціальний журнал. Та коли Ерік їй запропонував вчитися на біолога, вона тільки скептично знизала плечима:

 — Я планую на Марсі повернутися до своєї звичної праці — робитиму жінок красивими.

 — Поллі, але хтозна, чи там буде попит на візажистів? — спробував посперечатися Ерік, та дружина, як завжди, була цілковито переконана у своїй правоті:

— Жінки мають бути привабливими всюди, навіть у цій консервній бляшанці! — заявила вона.

З собою їм дозволили взяти зовсім небагато речей, і Поллі пожертвувала улюбленим одягом та взуттям, але прихопила свою валізку з різною декоративною косметикою та батареєю пензликів.

 — Там я точно таких не знайду! — відмахувалася від Еріка, коли той сумнівався у доцільності того, щоб тягнути на орбіту всі ці бронзери та хайлайтери.

Але він сам теж віз кілька абсолютно непотрібних з точки зору Поллі речей — наприклад, свої улюблені дитячі книги та сімейний фотоальбом, з яким не зміг розлучитися.

 — Нам необхідно мати якісь родинні реліквії, — тепер уже він доводив їй власну правоту.

Так, вони з Поллі уже стали повноцінною родиною. Одружилися прямо у тренувальному таборі, коли дізналися, що в каютах на кораблі, розрахованих на двох осіб, можуть жити або представники однієї статі, або ж подружжя. Про те, щоб понад три місяці мешкати нарізно, обоє не хотіли й думати, тому швиденько зареєстрували шлюб.

Відсвяткували цю подію у тісному колі таких самих майбутніх колоністів, бо вони вже тоді були на карантині, тому не могли запросити гостей із "зовнішнього світу". Обмежилися лише присутністю родичів та друзів в он-лайні.

 — Це дуже вигідне весілля, — пожартувала тоді Поллі. — Гості вітають, виголошують тости, навіть скидають подарунки на картку, а годувати та пригощати напоями їх не потрібно!

Втім, її батьків навіть в мережі того дня не було. Вони так образилися, що донька виходить заміж за "якогось там студента" і збирається переселитись на іншу планету, що відмовилися навіть писати їй.

Ерік побоювався, що дівчина дуже хвилюватиметься через ігнор з боку батьків, але вона вже встигла звикнути до такої їхньої поведінки і, здається, її, навпаки, здивувало б, якби рідні вітали її з широко розкритими обіймами.

Щодо його сім'ї, то на весіллі он-лайн були присутні Ерікова мама та бабуся, тато, за їх словами, перебував на чергуванні і тільки передав свої найкращі побажання. Хоча хлопець підозрював, що йому взагалі не сказали про одруження сина, аби він не влаштував чергового скандалу.

Ерік тоді, коли прийняв остаточне рішення стати одним із колоністів, все ж наважився відверто поговорити з рідними. Для цього вибрав час, коли батько був на роботі. Мама теж працювала, і вдома була одна бабуся. Вона дуже зраділа візиту онука, відразу заходилася частувати його свіжоспеченим пирогом, розпитувати, чи знайшов він роботу, і чи близько від коледжу знаходиться квартира, яку Ерік винаймає. Так, коли він пішов з дому, то, щоб не нервувати батьків ще більше, заявив, що буде й далі вчитися в коледжі, проте насправді зовсім не збирався того робити. Тепер же, коли все остаточно змінилося, мусив зізнатися, що залишає Землю. Бо інакше його обман все одно розкрився б рано чи пізно.

Він боявся, що бабуся буде плакати чи просити його залишитися.

Але вона зреагувала на новину на диво спокійно.

 — Ну що ж,  — сказала, коли він розповів про усі свої наміри, — наші предки свого часу теж так само залишили Старий Світ та вирушили до Америки. Мабуть, це в нашій крові — час від часу кардинально змінювати  своє життя…

— Дякую, що ти не сваришся на мене, — Ерік перехилився через стіл і обійняв стареньку.

— Та коли ж я тебе сварила? — вона засміялася. — А як ти думаєш, мені можна буде прилетіти до тебе в гості?

— Думаю, що можна, — це був такий випадок, коли не гріх було й трохи покривити душею. — Звичайно, мине якийсь час, коли між Марсом і Землею налагодять регулярне транспортне сполучення…

— Ні, то мабуть буде збіса дорого, — похитала головою бабуся. — Краще я буду писати тобі листи. А ти вже сам, як розбагатієш, будеш навідувати нас на Різдво. Правда?

 — Неодмінно! — щиро відповів Ерік. Зрештою, звідки йому знати — можливо, мине зовсім небагато часу — і польоти між планетами стануть таким же звичним і буденним явищем, як нинішні авіаційні маршрути…

Саме тоді він і забрав зі своєї кімнати кілька стареньких дитячих книг та фотоальбом. Тепер уже майже ніхто не роздруковував фото — їх зберігали у цифровому вигляді, за потреби влаштовували перегляди слайдів чи електронних альбомів. Але у бабусі зберігся цей раритет  — тоненький альбом з прозорими сторінками-файликами, куди були вставлені фото — її в молодості та покійного дідуся, малого батька з братом, іншої рідні. Тепер ця родинна реліквія летіла з ним на далеку Червону планету, і коли йому було сумно, він гортав сторінки альбому та вдивлявся в добре знайомі обличчя, неначе бачив їх уперше.

Тихенько пискнув таймер на його ноутбуці — він сигналізував, що настав час відбою. На кораблі усім рекомендували лягати та прокидатися в один час.