Життя не таке, як раніше

Ерік не знав, як краще сказати про все Поллі. Спочатку думав зайти здалеку,  поговорити про Марс, його освоєння, перспективи, які розкриваються перед майбутніми колоністами. Мав у голові добре продуману розповідь з тезами та антитезами, як у справжній науковій дискусії.

Але коли побачив її перед собою, то раптом усе вилетіло з голови. І він розгубився, немов школяр, котрий не вивчив домашнього завдання.

 — Поллі, — спитав трохи розгублено, — чи ти полетиш зі мною на Марс?

Сказав —  і в душі щось обірвалося, бо був певен, що вона розгнівається, спалахне, як сірник, можливо, навіть, піде геть…

Але реакція Поллі була досить спокійною.

 — А чому б і ні? — вона підняла очі вгору, немов там, на обклеєній дешевими шпалерами стелі його орендованої кімнатки могла побачити ту саму Червону планету. — Принаймні, це могло б бути цікаво.

 — Що, правда? — Ерік здивувався. — Ти готова отак все покинути і відважитися на таку авантюру?

 — А ти думав, я на таке не здатна?

 — Ні, я знаю, що ти здатна на все, — він відчув неабияку полегкість на душі і посміхнувся. — Але космос…

 — А що таке? Я не підходжу за якимись показниками? — сполошилася вона. — Може, я психічно неврівноважена, як ти гадаєш? Там будуть якісь тести?

***

Звичайно, потім були й численні тести,  спілкування з психологами, що визначали, чи зможуть вони вижити в екстремальних умовах,  успішно взаємодіяти в колективі,  ретельні медичні огляди, і ще багато чого…

Коли стало зрозуміло, що обоє молодих людей фізично та психологічно здорові і не мають жодних проблем, які б завадили їм узяти участь в проекті, почалося досить тривале навчання, що тривало кілька тижнів. Увесь цей час Поллі, Ерік та інші майбутні колоністи прожили на спеціальній тренувальній базі, спілкуючись тільки між собою та  з обмеженою кількістю медиків і тренерів. Вони перебували на карантині, аби уникнути зараження різними інфекціями, бо коли б на корабель потрапив будь-який вірус — це могло призвести до сумних наслідків. Адже їм доведеться провести в польоті цілих сто шістдесят п’ять діб. Це не так уже й багато, адже вчені вирахували оптимальний час для старту, коли Земля і Марс знаходитимуться найближче один до одного. У менш сприятливий час політ міг би розтягнутися  більше, ніж на двісті п’ятидесят діб. 

Отже, увесь цей час їм доведеться провести в замкненому просторі, в колі одних і тих самих людей, живучи за суворим режимом, розписаним буквально до п’яти хвилин. Вони мали бути не космічними туристами, а повноцінними учасниками експедиції, тому всі майбутні колоністи пройшли навчання з обраної ними наукової спеціальності, щоб отримати в кінці персональну програму наукових досліджень та експериментів, яку повинні будуть здійснювати в ході польоту та після прибуття на Марс. Також їх у деталях ознайомили з конструкцією космічного корабля, з роботою всіх його систем.

А  ще на них очікувало чимало тренувань, які мали на меті відпрацювати різні стани, котрі виникатимуть під час польоту, та навчитися діяти в екстремальних ситуаціях.

Наприклад, усі майбутні астронавти проходили через обертання на центрифузі — аби перевірити, як вони переносять максимальні перевантаження, що можуть виникнути при зльоті та посадці. При цьому ще потрібно було й виконувати певні дії, передбачені циклограмою польоту.

Те ж саме — з імітацією невагомості. Інструктори розповіли їм, що раніше таке тренування здійснювалося за допомогою спеціального літака, який підіймався на чималу висоту, а коли досягав розрахункового піку, пілот переводив його у вільне падіння. Знову ж таки, під час таких “сеансів невагомості”, які тривали близько двадцяти п’яти секунд і повторювалися десять-п’ятнадцять разів, майбутні астронавти мали встигнути виконати якесь завдання — одягнути чи зняти скафандр, проробити різні маніпуляції з навколишніми предметами. Останнім часом уже не потрібно було для імітації невагомості використовувати літаки, бо були розроблені спеціальні технології, що створювали такий стан у макеті космічного корабля, і майбутні колоністи могли, не відриваючись від Землі в прямому значенні, відчути себе невагомими.

У спеціальному басейні проводилося ще одне випробування під назвою гідроневагомість — так відпрацьовували навики виходу у відкритий космос ( якщо в цьому виникне потреба). У басейн глибиною близько дванадцяти метрів та діаметром двадцять три метри опускали макет космічного корабля, а  учасники випробувань у скафандрах імітували різні ситуації, коли виникне необхідність ремонту обладнання чи виконання інших завдань у космосі. 

Поллі й подумати не могла, що все так складно. У фільмах, котрі вона раніше дивилася, та в прочитаних книгах усе відбувалося зовсім не так. Насправді не раз і не два під час цих виснажливих тренувань їй здавалося, що вона більше не може, що от зараз вигукне: “З мене годі, я відмовляюся від цієї клятої затії!”

Уперше така думка виникла, коли дівчина проходила випробування на кріслі, що обертається. Здається — нічого особливо складного, кожен із нас у дитинстві полюбляв кататися на каруселі чи на тому самому офісному кріслі, яке розкручувалося в різні боки. От і зараз, коли Поллі сіла в спеціальне крісло, її пристебнули ременями, прикріпили до тіла  датчики, які мали вимірювати пульс, артеріальний тиск та інші життєві показники — вона подумала: “Та, дурниця якась, дитяча забавка!”

Але вся різниця в тому, що в дитинстві ту розвагу можна було припинити у будь-який час, а тут від дівчини нічого не залежало. Під час тривалого обертання з великою швидкістю організм почав подавати тривожні сигнали  мозку, що з ним щось негаразд. Спершу виникла паніка, потім така реакція, як при отруєнні — дівчину почало сильно нудити, здавалося, всі внутрішні органи перевертаються...  Коли крісло нарешті зупинили, вона довго не могла прийти до тями, світ продовжував крутитися навколо неї. Але тренер заспокоїв і пояснив, що так і має бути, це нормальна реакція вестибулярного апарату.