Тоні потихеньку просунувся у найдальший ряд для глядачів, що зазвичай стояв порожнім. Усі намагалися сісти ближче, щоб при зйомці якомога частіше потрапляти в об’єктив телекамери та згодом хизуватися цим перед рідними та друзями. Але Тоні до такого не прагнув. Він усівся в м’яке крісло, кинув поруч із собою рюкзак та, діставши звідти шоколадний батончик, зашурхотів обгорткою. Пані старшого віку, котра сиділа попереду і своїм суворим виразом обличчя нагадувала шкільеу вчительку, кілька разів озирнулася в бік хлопця, але нічого не сказала.
Перед ними на невеликому подіумі з відеоекраном на задньому фоні стояло кілька м’яких крісел, а перед ними — скляний столик з вигадливою ікебаною. В одному з крісел сиділа мама Тоні, одягнена в червоний ефектний костюм, її каштанове волосся було гладко зачесане і зібране в пучок, на носі красувалися стильні окуляри. Тоні знав, що в тих окулярах прості скельця, у звичайному житті мама їх не носила, але її стилісти порадили цей аксесуар для надання солідності образу телеведучої. Тому що без них, а ще — без строгої зачіски та макіяжу вона виглядала занадто молодою. А ведучі серйозної аналітичної програми повинні були підходити під певні стандарти зовнішності.
Зараз Поллі Пітерсон розмовляла із якимось лисим товстуном у діловому костюмі, схожим на їхнього директора школи. Він нудним голосом, час од часу зазираючи до свого планшета, розповідав щось про перспективи видобутку корисних копалин на Марсі.
— Мідь, залізо, вольфрам, реній, уран, золото… — бубонів товстун.
Тоні тут же уявив собі, як великий екскаватор розриває червоний марсіянський ґрунт і починає викопувати з-під нього велетенські злитки золота. Він так захопився цією картиною, що проґавив ту мить, коли мамин співрозмовник закінчив свою розповідь і полегшено відсапнув, промокаючи чоло паперовою хустиною.
А мама приязно усміхнулася в камеру та голосно проказала:
— А тепер зустрічайте нашого нового гостя — старшого співробітника наукового інституту Просперіті, керівника проекту “Терра-2” — Еріка Пітерсона!
Глядачі, за підказкою асистента режисера, що стояв трохи осторонь від подіуму, бурхливо заплескали в долоні. Тоні теж зааплодував. Зрештою, це ж його тато зараз братиме участь у шоу!
Із дверей, що знаходилися поруч із подіумом, вийшов молодий світловолосий чоловік у сірому костюмі. Він на якусь мить зупинився, широко посміхнувся публіці та помахав рукою, а потім попрямував до крісла, що вже чекало на нього.
Глядачі з цікавістю стежили за цією парою, не пропускаючи жодного слова або жеста. Адже не так часто можна побачити, як дружина-телезірка бере інтерв’ю у свого власного чоловіка.
Проте Поллі зовсім не почувалася збентеженою цією ситуацією. Вона відразу перейшла до справи.
— Привіт, містере Пітерсоне! Вітаю з підвищенням по службі!
— О, щиро дякую! — відгукнувся Ерік, беручи такий же нібито офіційний, але разом з тим і дещо жартівливий тон. — Яка сьогодні наша тема розмови, підкажіть, будь ласка. Бо моя секретарка, як завжди, все переплутала і повідомила мені про майбутній ефір останньої хвилини…
Публіка в залі засміялася.
— Сьогодні наше шоу присвячене тридцятиліттю з часу заснування найпершої постійної колонії на Марсі. Наші гості вже розповідали про дві перші місії, які виявилися, на жаль, невдалими, і про те, як, нарешті, втретє задум заснування міста на Марсі увінчався успіхом. А також про перспективи розвитку на нашій планеті промисловості, сільського господарства та видобутку корисних копалин. Але, як я зрозуміла, все це поки що досить складно втілити у життя, тому що більшість поверхні Марсу залишається непридатною для людського існування. Просперіті та невелика територія, що прилягає до нашого міста, зараз знаходиться під куполом, котрий створює досить комфортні для людської життєдіяльності умови. Проте накрити куполом усю планету неможливо, тому вчені шукають інші шляхи для її швидкого освоєння. І здається, ваш проект “Терра” — саме про це?
— О, ви, як завжди, маєте рацію, — серйозно промовив Ерік Пітерсон. — Очолювана мною група вчених якраз працює над вирішенням кількох важливих завдань, подолавши які, ми зможемо прибрати, нарешті, цей купол, який усім уже трохи набрид…
Глядачі в залі заплескали в долоні. Тоні сидів мовчки. Купол йому подобався, бо він був дуже гарний, і від ідеї його кудись подіти хлопчина був не в захваті.
— Значить, ми маємо вирішити кілька актуальних питань, — продовжував його батько ( а в цей час на відеоекрані позаду нього з’являлися слайди, що демонстрували усе сказане). — Серед них — підвищення атмосферного тиску до рівня, при якому вода на відкритій поверхні планети зберігатиме свою рідку форму. А це неможливо без підвищення температури ( бо зазвичай тут трохи прохолодно). Також постає завдання створення аналогу ознового шару для захисту від згубної дії ультрафіолету, а після цього — і власної біосфери планети. Ну, і не забути про відновлення повноцінного магнітного поля, без якого атмосфера просто не триматиметься поблизу планети.
Останнє завдання вже практично вирішене — ми створили магнітний щит, що закриватиме Марс від “сонячного вітру” та сприятиме швидкому відновленню його атмосфери. Щит знаходиться між Марсом і Сонцем у так званій точці Лагранжа і являє собою величезний диполь — замкнений електричний ланцюг з дуже сильним струмом.
Також ведеться робота щодо створення озонового шару атмосфери, подібного земному. Для цього на орбіту навколо планети вивели спеціальні штучні супутники, які здатні збирати і фокусувати сонячне світло за допомогою спеціальних зеркал. Ви пускали в дитинстві сонячні зайчики? — звернувся він до глядачів.
Ті радісно закивали головами, дехто закричав: “Так!” Тоні теж закивав, жалкуючи, що тато на нього не дивиться.
— Ну от, — продовжив Ерік, — за таким принципом працює і наш супутник, він фокусує сонячне світло за допомогою лінз та направляє на полюси Марса, лід на них тане і випаровується, утворюючи парникові гази. Відповідно ми вбиваємо одразу двох зайців — і атмосферу створюємо, яка захищатиме нас від космічної радіації, і підвищуємо температуру, власне, на поверхні планети. Бо мінус шістдесят градусів — це трішки некомфортно, не позасмагаєш.