Перший "марсіянин"

Жодну з частин цієї книги не можна копіювати, перекладати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу автора.

Хлопчик підійшов до квадратної приземкуватої споруди з написом “Телецентр “Арес” на фасаді. Човгаючи підошвами стоптаних кросівок по асфальту, припорошеному всюдисущою рудуватою пилюкою, спинився перед автоматичними дверима і сумирно чекав, поки камера на вході визначить його особу. Якби це був хтось чужий, то йому б довелося пред’явити посвідчення особи чи перепустку, але Тоні на студії був частим гостем. Та й не гостем навіть, а скоріше, кимось на зразок “дітей полку” зі старих кінофільмів. 

Він виріс тут, у цих багатолюдних, яскраво освітлених знімальних павільйонах, в гримерних, гардеробних, апаратних… Усі тут його добре знали, бо він був сином Поллі Пітерсон — загальної улюблениці, котра починала працювати в телецентрі десять років тому помічником гримера, а нині стала відомою телеведучою і мала своє власне шоу, котре щоп’ятниці збирало перед екранами чи не все населення першої марсіанської колонії Просперіті.

Дивно, але в цій невеликій громаді, яка, за всіма законами логіки, мала б розвиватися за своїми власними, футуристичними законами, залишилося набагато більше земних, консервативних традицій, аніж на самій матінці-Землі. Там, кажуть, телебачення як явище уже давно упокоїлося в бозі, на зміну йому прийшли короткі відеоролики, котрі могли знімати та викладати в інтернет усі охочі.  Так само усі бажаючі могли збиратися групами і по відеозв’язку обговорювати різні питання, тож відпала потреба і в телешоу. 

А тут, за мільйони кілометрів від блакитної планети, телебачення досі жило і процвітало. Можливо, це було пов’язане з певною ностальгією, котру відчували усі, хто прилетів сюди вже в свідомому віці. Їм хотілося хоч таким чином повернутися у минуле, в безтурботні роки, проведені на рідній Землі.

Однак Тоні це почуття було незнайоме. Тому що він народився тут, на Марсі, і всі вісім років  свого життя провів у місті Просперіті, що знаходилося  на марсіанському екваторі, у впадині Еллада, під прозорим куполом із блакитнуватого кремнеземного аерогелю, який, за словами колоністів, був вельми схожий на  земне небо. Купол пропускав світло, і часом під ним навіть збиралися хмари, з яких міг падати дрібний дощик. Але він добре захищав людей від шкідливого ультрафіолетового випромінювання і підтримував всередині стабільну температуру. Та й дерева та квіти тут росли не гірше, ніж на Землі. І все одно старше покоління зітхало та ностальгувало за “втраченим раєм”. 

Тоні  часто бачив Землю і в фільмах та відеороликах, і на фото в інтернеті, і , якщо говорити по правді, не розумів, що там такого особливого. Хіба що морів та океанів у них, на Марсі, не було, але й то кажуть, що з часом вони з’являться. А все інше можна було знайти і на його рідній планеті. Гори — будь ласка, скільки завгодно! Полюси, вкриті кригою, пустелі з червоним піском, озера з солоною водою. Кажуть, раніше води тут не було зовсім, вона відразу замерзала та перетворювалася в газ. Але тепер, завдяки вченим, серед яких працював і його батько,  на Марсі створювалася штучна атмосфера. Дихати поза куполом, правда, ще було неможливо, але водойми потихеньку наповнювалися, на їхніх берегах з’являлися перші миршаві кущики рослинності. 

Тоні зі своїм класом був нещодавно на екскурсії, яку проводив для них учитель біології містер Бакстер, і своїми очима бачив ту зеленувату плісняву на камінні поблизу озера, яку дивакуватий педагог назвав “проривом у науці”. Самого Тоні зразки марсіянської рослинності не вразили, йому більше подобалося штовхатися з хлопцями в умовах природньої гравітації, що була на поверхні значно нижчою, ніж під куполом. Завдяки цьому, якщо відважити товаришу, запакованому у скафандр, доброго стусана, то він відлітав на кілька метрів і падав, здіймаючи хмари пилюки. Зрештою вчитель налаяв їх, і на тому екскурсія завершилася…

***

Тоні увійшов на студію через чорний хід, яким користувалися її працівники. Для поважних гостей, котрі часто брали участь у шоу, був окремий вхід — з червоною килимовою доріжкою, швидкісними ліфтами, кімнатами для відпочинку та окремими гримерками.  Він отак-от, на власні очі бачив і  мера, і начальника поліції, і керівника наукового інституту, де працював його батько… та що там —   навіть сам президент Марсу містер Джеремі Кеннан проходив отак зовсім поруч із ним, і коли Тоні розповідав про те хлопцям у школі, вони дуже йому заздрили. 

І ще заздрили тому, що його маму можна було щоп’ятниці побачити по телевізору. Втім, всі казали “по телевізору” за звичкою, а насправді телепередачі дивилися через інтернет та мобільні пристрої. А телевізор стояв у музеї, куди вони теж ходили на екскурсію.

 — Привіт, Вогнику! —  приязно гукнули хлопця двоє асистентів режисера, котрі стояли в коридорі та точили ляси, очікуючи вказівок свого начальства.

Він ввічливо привітався і почалапав далі, з цікавістю зазираючи у всі розчинені двері, котрі траплялися на шляху. 

Чому Тоні так кумедно називали? Та все через те, що він з’явився на світ геть рудим, як лисичка. Невідомо, у кого такий вдався. Його тато Ерік був білявим, із блакитними очима, мама — кароокою шатенкою. Втім, тут, на Марсі, часто траплялися подібні цікаві історії. Тоні та його ровесники були першим поколінням, котре народилося саме на Червоній планеті. У  той рік, коли хлопчина з’явився на світ, на Марсі стався справжній “бебі-бум”. Про це їм розповідала вчителька суспільствознавства місіс Сальваторе. 

Це коли хтось її запитав, чому у їхній школі так мало учнів старших класів, а от їх, третьокласників, — аж сорок чоловік. Місіс Сальваторе тоді відповіла, що старші діти прилетіли із Землі разом зі своїми батьками. А тут, на Марсі, впродовж декількох років дітлахи не народжувалися. Аж навіть вчені зробили висновок, що тутешні природні умови погано впливають на … Тоні замислився, згадуючи це складне слово, і подумки повторив його по складах : ре-про-дук-тив-ну функцію. Це значило, що люди не могли мати дітей.