Підозра у Викраденні Часника та Двері, що Воюють

Я живу у старому будинку, де сусіди знають про тебе все, навіть якщо ти цього не хочеш. Моя сусідка знизу, бабця Надія, була королевою детективів і вважала, що весь під'їзд бере участь у якомусь злочинному змові проти неї.

🧄 Фаза 1: Справа про Зниклий Часник

Одного разу вранці я виходжу з квартири, а бабця Надія вже стоїть біля моїх дверей, схрестивши руки.

— Ти! — каже вона, дивлячись на мене з підозрою, наче я щойно пограбувала банк.

— Доброго ранку, бабцю Надіє. Щось трапилось?

— Трапилось! У мене вкрали часник!

Я здивовано кліпаю:

— Вкрали... часник? Звідки?

— З балкона! Я його сушила! Це, мабуть, ти. Тобі потрібен був рецепт, ти не хотіла просити, і взяла!

Я ледве стримую сміх. Злочин століття: викрадення сухого часнику.

— Бабцю Надіє, у мене повна голова часнику! І я його не брала!

Вона мовчить, але її погляд кричить: «Брешеш!». Вона відходить, але я чую, як вона шепоче, повертаючись до своїх дверей: «Це все ці молоді, думають, що можна красти в старих...»

🚪 Фаза 2: Дверна Війна

Того ж дня я вирішила встановити нові дверні обмежувачі, бо мої старі двері постійно грюкали, коли був протяг.

Я просвердлила дірку, вставила обмежувач і радісно думаю: «Тепер — тиша!».

Ввечері я приймала душ. І тут пролунав ДЗВІН. Це був звук, наче хтось почав стукати в мої двері кувалдою, а потім щось відірвалося з гучним тріском.

Я швидко вибігаю, завернута в рушник, і бачу...

Бабця Надія стоїть посеред коридору, а її килимок застряг у моїх нових, ідеально встановлених дверях.

Виявляється, вона вирішила "провести розслідування" і намагалася тихо притулити вухо до моїх дверей, щоб послухати, чи не відчувається запах вкраденого часнику. У цей час хтось із сусідів на першому поверсі відчинив вікно. Створився потужний протяг.

Мої нові двері, оснащені потужним доводчиком, блискавично зачинилися. Але затягнули за собою край її килимка.

Килимок виявився міцним. Замість того, щоб порватися, він вирвав обмежувач із моєї стіни з усіма дюбелями!

🕊️ Фінал: Мирний Договір

Бабця Надія, виглядаючи винною, тримала кінець килимка, а я, мокра і в рушнику, тримала вирваний зі стіни обмежувач.

Вона подивилася на мене. Потім на килимок. Потім на дірку в моїй стіні. І тихо промовила:

— Добре. Часник знайшовся. Він просто закотився під тумбочку. Вибач. Це твій обмежувач, чи ти з ним воювала?

Я не змогла стримати сміх. Вона теж хихикнула.

— Бабцю Надіє, це не я. Це двері вирішили повоювати з килимком.

Після цього інциденту наші стосунки налагодилися. Тепер, коли я зустрічаю її, вона обов'язково шепоче: "Тихо! Мої двері на тебе підозріло дивляться!"