Глава 11

   Шум думок встиг мене вимотати до такої степені, що сьогодні їду на роботу у навушнику. Одному. Зовсім вимкнутися зі світу мені не дають ракети, що пролітають над нами. Навіть не знаю чим мені то допоможе, роблю скоріше для самозаспокоєння. Тепер ми усі уважно прислухаємося, що летить чи гуде? Та вже й від грому трохи здригаємося.

   Рок, який вливається в моє вушко каламутить душу вимогою бути доброю до себе. Чіпляюсь за фразу, вештаюсь біля неї, як безхатько. А я добра до себе?

  З урахуванням того, що тільки 5:30 ранку, а я вже мчу на роботу, то хто його зна? Але, якщо озирнутися, то я бачу величний схід сонця й кожен раз моє серце завмирає від краси. Й це так гарненько згладжує той посмак дуже раннього підйому.

  Хоча, трапляється, інколи свару себе, що з чимось не впоралася й це потім виливається в страх невдачі. Тут щось треба переглянути. Бо подекуди, попри старання результат виходить інакшим, аніж очікувалося. Буває..

  То, що мені робити далі? Удати, що нічого не було й жити далі? Але ж хочеться прямо зворотного. Бо цікаво, бо зачепило щось в мені давно забуте, бо збентежило почуття, бо хочеться продовження…    

 М-м-м, тріпати собі нерви, ще треба вміти. Де мої красиві страждання? От тільки налаштуюсь, як приходить здоровий розсуд на той шабаш емоцій й свято швидко закінчується. Як можна істерити, коли здоровий глузд, млосно так цікавить: «Що там моє ти на всю голову бахнуте, граєш моєю уявою? І шо, і шо? Мені б тако трохи пояснень, якого фігового листка відбувається? А? То ти кажеш, що оце зараз тебе трусить, як Токіо під час землетрусу, бо ти злишся. Який несподіваний розворот почуттів. А шо дасть? Окрім смерті нещасних нервових клітин? Ну впевнене воно у власній непогрішності, то й що?  Ти, що думаєш, якщо доведеш себе до тіпання, то це тому допоможе?»

   Мій здоровий глузд, всяко ратує за те, що до життя треба простіше відноситися. Я – така, хтось – інший, але це ж і чудово. Ми усі різні, маємо різний досвід, по-різному сприймаємо усе, то чого воно має бути так, як хочу я?

   Хтось буває психує, а тобі так прилітає, бо виявився не в тому місці й не в той час. У когось можливо якась травма дитинства є, по якій ти катком прокотилася. Всяке буває. Хочеш зрозуміти людину, постав себе на її місце й розв’яжи питання так, щоб усі сторони залишилися задоволені. Це складно, але й дивіденди з цього більші.

  Нікому не хочеться бути з людиною, яка зверхня чи хизується своїми перевагами. Набагато охочіше люди будуть спілкуватися з тим, хто вміє уважно вислухати, хто уміє розв’язати конфліктну ситуацію поважаючи й враховуючи потреби й іншої сторони, хто вміє усвідомлювати свої емоції та розуміти почуття інших людей…

  З важкими думами та розлогими роздумами я якось дотягнула до наради. Інколи дуже гарненько так, що корови не нервуються від того, що я їм в очі не заглядаю й особисто з кожною за ратицю не здоровкаюсь. Он, на нараду уже усі прибігли напружені. Шевчук  взагалі виглядає так, наче він ломом снідає, обідає й вечеряє. Гм, поц, не умієш ти розслабляти. І даремно. Так, час у нас складний, але ж на зустріч інфаркту теж не варто бігти.  

   Від смс, я здригаюсь й поспішаю заглянути в телефон. Побачивши відправника, посміхаюсь мало не до вух. Кума. А кума - це та класна людина, яка й плече підставить й чарівного пенделя придасть. Її смс, то як окремі історії.

    Вона в мене з Харкова і їй дивом вдалося звідтіль виїхати. Розповідає, що коли вперше вийшла з метро, то дивилася на місто й ридала. Її улюблене місто понівечили, скалічили й вбили.

   Вона залишила дитину в метро, а сама бігла до свого будинку. Бігла й не впізнавала своєї вулиці. В її дім теж прилетіло. Жити там не можна було. Тож куди могли довезти волонтери то туди і їхала. Спочатку маршрут був Харків – Кременчук, туди вони їхали більше, як дванадцять годин. Дорога пекло. Жорсткі затори. Далі волонтери довезли до Хмельницького. Дякуючи добрим людям, було де спати.

  Зв’язку з  нею не було кілька днів, я з розуму сходила від хвилювання. Олька, вона бойова й завжди знаходить, щось позитивне. Каже, що після тижня проведеного в метро й трьох днів в дорозі, коли приїхали, то були схожі на волоцюг. Й вона довго з себе сміялася, коли виявила, що забула гребінець. Купити не було де, проте працювали зоомагазини. Тож у неї тепер була нова щітка для волосся. З одягом теж була проблема, тікали з бомбосховища в чому були. На той час, ні базари, ні магазини нічого не працювало й вона була нереально щаслива, коли волонтери допомогли з одягом. Житло через розподільчий штаб надавали на одну\дві доби. Спали на підлозі на дитячих матрациках, але то вже було щастя. Вони живі. Вибралися цілі.

   Далі Львів, проблеми з житлом й рішення  їхати за кордон. Там вона й донині. Її чоловік служить, її свекруха залишилася в Харкові. Але вона сила. Вона ніколи не опускає рук. Вона поплакала, витерла сльози й пішла далі. Їй буває страшно, буває й відчай накидається зненацька, проте вона збирається й все в неї виходить. Загалом, нерви в неї були такі, що вона перша нападала на панічну атаку…

  Її смс – це історія їхніх останніх пригод з донькою. Розповідає, що вони зараз в Данії й активно беруть участь у всіх благодійних акціях, які тільки проводяться. Каже, що її випічка підкорила серця місцевих мешканців. До роботи Олька підійшла творчо, головне задатися метою. Та, що там нашим знайти вишиті сукні в чужій країні, коли наші волонтери, здається, ладні й кіготь дракона знайти, за потреби. Скинула світлини, стоять наші україночки у віночках, усміхнені, гарні.