Глава 9

 В понеділок мій день спотикається ще від рання. Сирени виють, що дурні, я від них сіпаюсь й від душі зичу, щоб ті москалі так вили, як у нас сирени виють. Поки вирішую потік щоденних проблем, виявляю, що Шевчук мене ігнорує. Й цей факт викликає неабияке роздратування. Звісно, я не очікувала, що він кинеться мені на шию, але що буде повний ігнор?

   Та поц, якого? Та тобі вже зовсім того?! Я взагалі класна! Й так не робиться!!! Та, що за дурня? Ми ж не дітки? Якщо тебе щось не влаштовує, то прийди й скажи, а не заривай голову у пісок. Ще й так, що на мене вже поглядають колеги. Бо то жодні збори без моєї участі не минали, а сьогодні у нас відкриття, виявляється, все чудово може й без мене пройти.

   Раніше все у нас так і було. Микола панькався з усіма проблемами, а мене беріг. Хоча, то може він бізнес беріг?! Бо пускати мене в бізнес, то все одно, що козу в город. Й мені тих місяців керування вистачило з лихвою, з головою, та по під саму горлянку.

  Мені подобається моя робота ветеринара й зовсім не подобається думати про все, переживати про все, гадати, як же мені намутити в цей божевільний час, щоб десь щось дуже потрібного нашкребти? А потім ще й відповідальність за це нести. Ні-ні! Я людина проста, віртуозно спрощую все що є. А ті нетрі податкового законодавства для мене незрозумілі. Бо в якого ж чорта, воно усе таке складне й заплутане? У мене єдине тільки запитання НАВІЩО? Бо ту квартальну звітність, ми з бухом з трудом пережили. Ой, та мене по руках били з усіх сторін і так не можна, і так теж нізззя, а якщо так зробити, то ліпше відразу застрелитися.

   Так, а моїм корівкам плювати, як я їм ту їжу довезу, бо якщо не довезу, вони здохнуть. Чи мучать мене докори сумління, що я незаконно діставала пальне чи ще щось робила за що мене можна і пальчиком посварити й штраф впаяти у кращому разі? Та нітрохи! У мене проблема є сьогодні – я розв’язую її сьогодні. Бо якщо розпочну хвилюватися за усі можливі варіанти розвитку подій у майбутньому, то глуздом поїду раніше. А так все норм, я готова до кінця світу й навіть маю плани на потім…   

   Але зараз я злюсь. На Шевчука. А ще більше на себе. Бо по ньому відразу було видно, що чорні коти часто в його голові дорогу переходять, від чого зозулька іноді випадає, бобри доточують здоровий глузд, а таргани незалежні й мають своїх десять заповідей:

1. Хто, як не я. Бо тільки від мене залежить чи й сонце зійде…

2. Без права на помилку. Бо тільки він її допустить, то небо впаде…

3. Перфекціонізм, наше все. Бо все має бути ідеальною…

4. Не зараз. Жити буду не зараз, бо є ще купа справ, а от потім…  

5. Міцно триматися за минуле. Бо ж раптом…

6. Відмовлятися від стосунків. Бо попередні зазнали невдачі…

7. Наполегливо фокусуватися на небажаному. Бо навіть, за ймовірності, одного відсотка воно може трапитися…

8. Перебільшувати проблеми. Бо ж мозок тоді вже очікує гіршого й серце б’ється швидше…

9. Постійний самоаналіз. Бо ж не дай лихого, він буде задоволений від того хто він й що він робить…

10. Постійний контроль. Бо ж раптом зрозуміє, що контроль – це ілюзія, чи ще гірше, що контролювати можна тільки себе…

  Тож, я киплю, варю думки, як розібратися з Шевчуком й працюю ударними темпами. Як на мене, то один позитив. Ой, та позитив я побачу навіть у гімні. Бо ми аграрна країна й нам потрібні добрива.

   А все тому, що мої навички позитивного мислення прокачані до рівня космос. А це дозволяє, в цьому вирі життєвих завдань, бачити можливості для їхнього розв’язання. Тому я вгамую емоційний шум. Звісно, віра, що все буде добре, не гарантує, що все так і буде, проте така віра наповнює внутрішньою силою, щоб руки не опустити у випадку невдачі й можна було пробувати знову. Я взагалі волію відкинути негатив й оте відчуття себе, як невдахи. Бо користі від того нуль, для мене доречніше це оцінити, як досвід, який точно зробить мене сильнішою.

   От від початку війни, здається, я вже стала, як той іридій, бо вже з великими труднощами реагую на всі спроби мене залякати. Й, певно, я ще не раз переживу гостру шокову реакцію на якусь жахливу новину. Бо це нормальна реакція на ненормальну ситуацію. Але я справлюсь з ситуацією. Й буду робити усе можливе, щоб ми перемогли. Так, я не вмію воювати, але від мене залежить моє життя, життя моїх дітей й моя робота. Вона якраз не відкладається, не переноситься, її не можна заморозити чи поставити на паузу, щоб потім у кращі часи до неї повернутися.

   Й всією душею я вірю, що та русня не буде топтати мою землю. Бо мені страшно уявити почуття тих людей, які жили там куди ці майбутні добрива залазили. Мені боляче дивитися на поруйновані будинки, на розбиті ферми, на винищену худобу й нестерпно - на закатованих людей. Хочеться вити, коли чуєш про наших полонених. Й хочеться рвати на шматки тих тварюк, коли чуєш про вбитих дітей.

  Ну от, якщо символічно описати мої почуття, то вони, наче мої особисті чотири вершники апокаліпсиса: гнів, страх, огида, лють. Так і живемо. То чого це я розпочала виходити з берегів, тільки побачивши небажану реакцію чоловіка, який з біса класно цілувався? Так того й вийшла, що все було класно, а тепер таке мені не світить. Та я б й повторила, або просто більше про нього дізналася, раз так він мене встиг зачепити всього-на-всього поцілунком. Хоча, може він мені від першого погляду сподобалося, проте під навалою негараздів, я того не зрозуміла. Інколи й до мене доходить, як до жирафа. Й, що ж мені робити у такій ситуації?