Глава 8

Додому я приповзаю в розбраті почуттів. Та ще б йому не бути? Я сьогодні до нестями цілувалася з гарячим хлопцем. Й це було так, що мої колінка ще досі тремтять. Я доросла, нудна панянка, мене вже майже нічим не здивуєш…Війна здивувала, бо все сподівалася, що бункерного діда спинять, але намарно.

  Але я вже гадала, що не здатна на такі вияви почуттів. Щось, наче у 16 – можна, у 25 – можна, а в 40 – все. В 16 таке…ой, Божечко, це мій перший поцілунок з людиною, куди подіти язика, а ніс нам не буде заважати, що робити з руками? Ти морально готуєшся, бо це ж твій ПЕРШИЙ поцілунок…стоїш стовпом, бо дідько його знає, як його робити правильно, а кавалер пхає тобі свого язика до рота й ти такий бєєєє, як це гидко, або прекрасно, або втікаєш перелякано додому, тут як піде. У 25 - ти вже відкриваєш блаженство від поцілунку та освоюєш це мистецтво ніжності й зваблення, ці довгі й тендітні прелюдії, чутливі дотики…В 40 – пристрасті вже відгриміли, а от проблем стає до бісової матері. Й тут таке відкриття!!!

   Та хто ж знав, що в Шевчуку ховається нестримна жага, яка легко може вирватися з пут? Той поцілунок, то майже голий секс. Яка несподіванка? Га?

   Коли він прикусив мою губу…дурнувата посмішка розповзлася по моєму обличчю, а мої сміливі думки, підправлені азартом поцілунку розпочали вимагати свята. Навіщо нам чекати п’ятниці, чи закінчення місяця, чи ще якоїсь події, для щастя? Тішитися треба кожному дню й ловити задоволення від кожної миті. Бо ж, якщо дуже хочеться, то потрібно обов’язково, навіть, коли не можна. Та кого те можна\не можна цікавить? Хочеш шоколадку – їж шоколадку, а не диню чи яблуко. От-от!

   Але іноді так і хочеться, щоб бозя видавав мені янгола охоронця не з крилами, а дубинкою і як тільки творю дурню, той так хрясь й прозріння миттєво приходить в мою голову. І кнопочку «НЕ ДУМАТИ» мені можна? Бо, здається, що 99 відсотків моїх проблем можна було б вирішити, якби так поглиблено не думати про них. Але, як тут не думати, коли я дуже люблю перетворити своє життя з сірого у барвисте й зарядити його емоціями. А?

  А як його сьогодні зарядив Шевчук…Умм, він прямо з тих хто любить руками чіпати, обіймати, гладити…й відкривати душу при поцілунку.

 Й ми з ним цілувалися. З тих поцілунків навіть неважко здогадатися, що він хотів…На цьому етапі думок, я видихаю. Дивлюсь на дорогу, на квіточки рясно висаджені біля дворів, дихаю.  

   Хух! Звідки взагалі взялися поцілунки? А? Підозрюю, що з якихось давніх-давен, можливо це приємне дійство було пов’язане зі смаковими рецепторами, або з віруваннями, що в диханні людини живе душа, а з’єднання дихань поцілунком символізує весілля душ. Гарно, як раніше думали про поцілунок. Зараз поцілунок скоріше сприймається, як спосіб вираження емоцій…   

    Вдома, ані рудої миші. А, точно, щось там Устим голосив про день народження. А Серафим, що він з друзями погуляє. Гм! Чудненько!

  Змінюю свій план на вечір й розпочинаю з ванної. Мені вкрай треба побути на самоті й розібратися, що це сьогодні було…ну і якось дочекатися, поки схлине збудження. Але то важко зробити, коли перед очима прокручується сьогоднішня сцена. Отак, як на повторі. Шевчук, який злетів з котушок й мої такі яскраві відчуття. Я в культурному шоці…Так, як це так трапилося, що Шевчук, аж так мені зайшов? А? Інші не заходили, а цей без парадної доріжки вліз далеко… ЯК? ТАКЕ? МОГЛО? ЗІ? МНОЮ? БУТИ?

  Після смерті чоловіка, я зі своїм гарненьким, затишненьким будиночком та машиною виглядала привабливою жіночкою навіть попри «причеп» у вигляді двох діточок. Й до мене потягнувся караван самітників, з найрізноманітнішими поясненнями чого мені треба з ними долю зв’язати. Щось з розряду, я вже не п’ю, то мені потрібна господарочка, або в тебе помер чоловік, а в мене померла дружина, то може житимемо разом, або ти ж жінка, без чоловіка пропадеш. Мг! Чого тільки за життя не почуєш.

   Якщо спочатку був надто великий шок, розпач й біль, що вигризав нутрощі і я ніяк не сприймала усі ті «звабливі» пропозиції, то з часом, як я більш-менш очухалася, той цирк Шапіто швидко закрила. Бо, що з нами усіма не так? Чому чоловіки вважають, що я тільки й чекаю їхньої люто прекрасної пропозиції? Тут ми справді зайшли в глухий кут. Бо я була всьо, ситенька по самі вінця…Й черга закінчилася. Власне кажучи, мені було не до чоловіків.

   Я, мати двох синів й вони не завжди поводилися, як золотульки. Ой, та що там, я з ними постійно відкриваю новий рівень пригод. Й все йде так по кривій. Спочатку ці випробування моїх нервів на міцність й перевірка своїх можливостей…тут головне, коли злетів з дерева, швиденько піднятися й запевнити: «Я зивий!!!» А то не знаю, що зроблю…чи то сиве волоссячко дозбираю, чи інфаркт вловлю. Й чим далі, тим цікавіше: бійки, розбірки, друзі, вписки, гулянки, кохання. Як же без кохання? У Серафима усі напрочуд нещасні. Тут уже навіть я не знаю, де він такі усі бере? А в Устима усі, на диво, щасливі. Ситуація геть протилежна за ним дівчатка бігають й деякі навіть старші за нього, а він інколи переховується від їх уваги. Звісно, що окрім уваги дітям потрібні ще й гроші, щоб було що їсти, вдягатися, розважатися й на всяке інше приємне. В поміч приходить улюблена робота…багато улюбленої роботи.

   Щось це доросле життя зовсім не таке, як видавалося в дитинстві. Я в дитинстві така – виросту, то поїду в Австралію й буду там жити. Я доросла – так треба ще за комунальні заплатити. Нудьга. А тепер, коли в тебе над головою ще й ракети літають, я хочу свою НУДЬГУ. Я хочу нашої перемоги! Я хочу своє життя! Я хочу миру на своїй рідній землі! Я хочу майбутнього!