Глава 7

   За останні два тижні ми нарадилися до цяток в очах. Правда! Я за все життя стільки не радилася, як за ці дні. Шевчук рвав…п’яту точку й гараздечко, що тільки собі, але ні, діставалося й нашим. Антошка ходив дуже стурбований своїм тилом. Пані Ганна, уже теж якось втомилася й починала тихо шипіти на усі спроби покращень. Один Іван Іванович спокійнесенько собі слухав й робив, як знає на своєму виробництві.  Й ми усі пищали, але, як той криголам сунулися по заданій траєкторії Шевчука.

   Його ідеї по оптимізації були відмінні, проте від нас вимагали швидких змін. А ми всього лише люди й старанно чіпляємося за комфортне старе й з незадоволенням дивимося на те неясне майбутнє. В якому можуть бути і перспективи, і комфорт, але ж до цього всього треба ще пристосуватися, докласти зусиль, вивчити нові правила…

  Сьогодні Шевчук намагався й мене посварити, звинуватив у поганій роботі. Щось на тему, як я можу з таким несерйозним підходом працювати? Те, що я тримаюсь на позитивчику не означає, що я погано працюю. Це просто гарантує спокій, без зайвого тріпання нервів людям. Війна й так добре з цим справляється. Й він наїхав ще раз з тезою, як я взагалі можу чимось керувати? Чемно нагадала про мою скромну посаду. Розмови у нас не вийшло. Він так злобно психував в себе, що мені дійсно стало незручно, що довела.

   Це втілення чистого, незайманого роздратування з аурою смерті, все ж старається…Це моє легке сприйняття життя дозволяє якось в цьому божевільному хаосу жити. А Шевчук, коли сідає за стіл, то навіть речі розкладає в одному порядку спочатку ручка, потім олівець. А тут світ трохи тенькнув…

  І, звісно, прибігло незадоволення…собою. Це доволі прискіпливе й марудне відчуття псувало настрій. А я до такого не звикла. Ні, ми всі молодці й намагаємося робити все залежне від нас, проте за мірками Шевчука, недостатньо добре ми то намагаємося робити.

  Але ж ми усі переживаємо стрес. Й переживаємо його по різному…Як на мене, то на сьогодні – ти не поїхав дахом, то ти вже молодець і рятуєш свою країну, як можеш. Але Шевчуку того замало. Й те, що зараз війна й воно все до купи не ліпиться – його просто вбиває, в моральному сенсі. З фізичним, все поки нас минає. Тільки над головою літає. А в мене корова телиться, зі мною ще два чоловіки, бо сил то бракує…а воно свистить над нами…і ми працюємо.   

   До кінця дня я почуваюсь змученою в дошку. Шевчук теж якийсь прив’ялий. Одні лише проблеми бадьорі та енергійні. А про них усіх!!!

  Але як-не-як ми доклигали до вечора. Тут то мої нерви й здали. Пройшла по кабінету, залізла в Миколину ничку й дістала звідти пузату пляшку віскі. Ох, ми з Миколою ту пляшку вже не перший раз пробували подолати, але вона не піддавалася, прихопила два келихи й повернулася з добром за стіл.

  У Шевчука очі набули ідеального кола. Ой, поц, можна подумати, що тебе ніколи не накривало?

-  Що ви робите? – ставить він цілком дурне питання.

Ой, зараз ще розпочне нити про те, що таке не можна робити на роботі.

- Робота мене довела, то нехай і бере відповідальність, – пробурмотіла вголос, поки відкручувала корка. – Мені потрібно трішечки понизити градус стресу, інакше я когось приб’ю, – як на духу ріжу правду.

- Ви, що збираєтесь пити? – недовірою переливається його голос.

- Так я і вам пропоную. А, що ви проти?

По невдоволеному блиску очей бачу, що він проти. Усіма фібрами своєї душі він проти. Але я за! Я може і супер оптиміст, може й трішечки пофігіст, проте й мені іноді треба перезарядка.

   Протягую йому келих. І чесно думаю, що він відмовить, але ні, бере. Роблю щедрий ковток. Знайомий смак, котиться по тілу хвилею розслаблення. Ну так організм вже таке проходив. Траплялося, ввечері зустрічалися з Миколою після якогось шаленого дня, коли треба було просто розслабитися й відпустити ситуацію, або ж після якихось вдалих деньків, коли навпаки хочеться порадіти у хорошій компанії, або подумати й щось обговорити, відкривали пляшку й неспішно смакували, бо кожен той ковток був естетичним задоволенням. Мені, здається, що для віскі не так важлива ідеальна закуска, лід, кола, або содова для любителів, як компанія. Власне, коли ти мати двох підлітків, то налигатися ти собі не можеш дозволити, але зрідка пропустити келих чогось грайливого, думаю, що можна. Я за помірність в усьому.

  Шевчук задумливо розглядає вміст келиха, наче щось вирішує для себе, типу посатаніти ще чи все ж розслабитися. З маніакальним інтересом спостерігаю за тією боротьбою.  Кажуть, що найбільша боротьба – це боротьба за прийняття себе й за любов до себе.  Ну, щодо цього, то штриха чекає люте протистояння.

 Розчаруванням в собі та людях він, здається, снідає. Підгризає себе за усі помилки в обід. А пам'ять у нього, видно, хороша, бо я то собі усі гріхи, як тільки вкоїла, то відразу й простила, бо ж точно забуду, а він – ні. Й разюче серйозно до всього ставиться у будь-який час дня і ночі. Ні, я б вже точно здохла від такого графіку калібровано напруження.

   Він крутить келих в руці. І я залипаю на його руці зі склянкою темного напою. Мій погляд притягує широке й міцне зап’ястя й ці довгі пальці, які так невимушено тримають склянку. Я знаходжу це дико сексуальним. Шевчук, намилувавшись кольором, підіймає келих до обличчя, принюхується й підносить келих до рота. Не можу відвести очей від склянки, що торкається його губ. Він вбивчо статечний, його погляд опущений, тільки чуттєво тріпотять вії. Йому до біса личить ця напівтемрява й невимушеність. Він, мов сама спокуса. Спостерігаю за його маленькими ковтками, як він смакує напоєм й зустрічаюсь з ним поглядом…