Глава 6

 Погода сьогодні фантастична. Важкі хмари та ідеальна прохолода. Підставляю обличчя під легесенький вітерець. Вдихаю на повні груди свіжість й вдоволено видихаю! Настрій підскакує до відмітки «близенько біля гаразду», сиропом зверху наливається оптимізм й прикрашає цей коктейль долька освіжаючої віри у найкраще. М-мм, смакота!

  І, як тільки заходжу в кабінет, така задоволена, аж до спини, то Шевчук відразу хмурить лоба. От хто не вміє жити сьогоднішнім днем, не вміє ловити момент й не вміє просто розслабитися.

  Сідаємо розбирати гріхи, що я зробила за весну. За цю буремну, божевільну, складну, страшну весну. Та що сказати про той час? Тоді було все дуже погано! Усі жахи підприємця справдилися. Шевчук береться за голову. А що я можу зробити? Ферму не поставиш на паузу. Наші корови не в курсі про війну. Вони хочуть, щоб їх годували й дають молоко. А от ми в курсі. Як і тих поточних проблем: відсутність пального, проблеми з доставкою, блокування експорту.

   Я ридала, коли не могла нікуди поставити свою продукцію. Корови дояться, а я нічого не можу з тим зробити. Я пам’ятаю свою паніку. Якщо ми раніше вирішували проблеми з Миколою, вірніше не так, Микола брав на себе усю відповідальність, а мені дозволяв бути за його спиною. То тоді усе враз впало на мене. Ключові фігури компанії пішли захищати Батьківщину, а що мені з ним робити було ні в дідька не ясно. Й це ще, слава Богу, кормами ми були забезпечені, навіть більш аніж потребували. Бо через аномальну спеку минулого року, качани кукурудзи не зав’язалися і, щоб хоч якось покрити збитки фермери її пустили на силос. З усім іншим біда. Були перебої з медикаментами й архіпроблема з пальним та реалізацією продукції.

  Мені довелося знизити продуктивність молочних корів. В перші тижні війни молоко ми просто роздавали людям. Тоді, базовими молочними продуктами, ми забезпечували навколишні села та містечка, віддавали волонтерам, які продукцію розвозили по лікарнях та закладах соціального захисту й передавали молоко військовим.

  А тепер Шевчук намагався з того хаосу зліпити цукерочку. Бро, та робота й Титанам не під силу. А ти ще навіть до полів не дійшов. А вони у нас є. Й там щось, зі згадкою дупи, сіялося. Там і мене бомбило. Страшно подумати, що буде з тобою. Ти ж поц гарячий й психувати тобі, як дихати. Й, здається, що я й недооцінила глибину твоєї тяги до страждання.

  Ситуація загалом його бісить. Ще через годину його накриває, ні він, ні на кого не кричить та не зривається, біснує, але так в себе. Так краще б уже верещав. Бо трохи моторошно виглядає, коли він напханий психами, як качка яблуками, розпочинає рухатися, мов лицар в заржавілих обладунках, повільно й зі скрипом, щоб оте осатаніння не розхлюпати.  

  Й ми з ним, наче уособлення глибокого спокою та загостреного неврозу, наче втілення легкості буття та вбивчої серйозності.  Я просто вже це пройшла весною. Зараз я, здається, що вже й готова до висадки інопланетян. Йдемо ж явно по криві «коронавірус-війна-ще якась світова фігня». А от Шевчук люто переживає ті відсутності можливостей для нормальної роботи.

  Встаю і йду робити чай. На обличчі Шевчука пробігає розгубленість, яку швидко заміняє звичне роздратування й він втомлено тре руками обличчя.

  Пораюсь біля чаю й пробую навернути його на якісь оптимістичні шляхи. Та де там, він пре по болотах труднощів, як гусеничний трактор. Все б добре, та існує велика ймовірність, що піде на дно. Підсовую йому чай, отримую задумливий погляд. Роблю ковток й відкидаюсь на кріслі. Кайф!  Навіть ловлю якесь умиротворення й лякливе відчуття щастя.

   Так, щастя – це ще те перелякане звірятко, яке нечасто виходить до людей. В даній ситуйовині й радіти немає чому. Але й впадати у розпач теж не варто. Так, горизонт планування у нас звузився. Мова не йде вже про планування на рік чи три. Ми взагалі можемо запланувати тільки дві речі – це сьогоднішній день та жити щасливо. Так, війна завдає нам болю. Ми щодня чуємо про смерть, вибухи, руйнування. Хвилюємося, плачемо, намагаємося не поїхати глуздом. То чи можемо ми радіти? Можемо. Бо війна – це теж життя. Радість – це реакція нашого організму. Протягом дня наші емоції взагалі стрімко змінюються. Й це цілком нормально, підбадьорити, порадувати чи й надихнути інших. Позитивні емоції нам потрібні, вони заодно з силою духу дозволяють долати труднощі. Я вже мовчу про елементарне, що позитивні емоції дозволяють скинути напруження. Бо зв’язка «сум-апатія-депресія» нікому не зробить краще.

  Я дуже швидко навчилася радіти дрібничкам. Гарна погода – супер, гарячий чай – фантастика, хороша музика – насолода.  

А от, зважаючи на незадоволену мармизу Шевчука, він воліє заштовхати себе в напруження, потріпати собі нерви, постраждати й знайти ще якийсь спосіб, якби загнатися лиш би оминути стан повної гармонії. Та й останніх кілька годин він наче не помітно, але то і діло тре ногу.

  Я й половину чашки не випила, коли Шевчука раптово перекосило й він скочив на ноги, щоб тут же болісно ахнути, схопитися за ногу й тяжко плюхнутися в крісло.

- Що таке? – підриваюсь я й собі з місця.

- Нога, –  стогне він. – Судомить, –  витиснув крізь зуби.

О, ті відчуття й дійсно не з приємним.

- Конкретно де судомить? Стегно, гомілка, ступня?

- Литка, – шипить він.

 Підійшла й присіла поряд нього, він і пискнути не встиг, як за мить стягнула з нього кросівка.