Глава 5.

   Шевчук нервово потирав правою рукою лівий великий палець, так він його скоро до дірок протре. Ще він вдало сотав мої нерви та віртуозно створював проблеми навіть з кисню.  Й після шести годин невідчіпної уваги, я тільки й бачила, що його невдоволену моську.

  Що поробиш, раніше ми були виключно орієнтовані й зав’язані на експорт. А після початку війни все рухнуло й ми так і не змогли відлагодити постачання.  

  Війна в країні, проблем до ламбади й цей ще марудник продовжує заганяти цвяхи в мій хребет. Намарно йому були оті адекватні пояснення про заблоковані порти, переорієнтацію логістики, пропускна можливість самих прикордонних пунктів пропуску, пошук нових ринків, брак фінансування, я вже мовчу про інструменти страхування та сертифікацію відповідності продукції вимогам та стандартам країн Європейського Союзу.

  А ці неймовірні питання, щось на кшталт: «Яка у вас стратегія розвитку бізнесу?». І як можна в такому разі пояснити, що цех відкрили виключно з психів? Й м’які сири, які найбільш популярні на Сході, ми теж розпочали виробляти не від великого розуму, просто так сталося…Або: «Який ваш план виходу на іноземні ринки?». Та, який план? Там просто друг виявився у потрібний час і у потрібному місці…

   А його, здається, від нашої простоти скоро порве на шмаття. Бо його очі й так вже набули ідеального кола та блимали запитанням «ЯК?». Як можна не мати: стратегії, бізнес-плану, прогнозі/аналізів і ще чогось дуже корисного про що я взагалі ні сном ні духом. Я йому чесно підсунула наші фінансові звіти й головного бухгалтера. Він дивився, судомно зітхав, ставив запитання пані Ганні й тепер уже на нього дивилися дві пари оченяток з виразом «ГА?».

   Якщо так виглядає великий бізнес, то я не хочу у великий бізнес…я хочу бути спокійною та маленькою. Хоча з Миколою все простіше. Ми з ним, як тих два неляканих дятли, щось генеруємо, пані Ганна, дико верещить, якщо наші ідеї виходять за межі здорового глузду чи закону. Ми, навернувши для натхнення трішки якогось благородного напою коригуємо плани. На нас знову верещать, а потім Ганна Миколаївна або до мене приходить й каже, що скажи йому щось, або до Миколи, тут в залежності хто генератор ідеї, з аналогічною вимогою. Й ми швиденько домовляємося. А це…

   Та я вже хочу нову нервову систему, бо старій, схоже на те, що прийшов гаплик. А ще з ранку я була втіленням умиротворіння. Проте, це уособлення нервозу, в особі Шевчука, легко перетинає демаркаційну лінію мого спокою, валить тестостероном, інтелектом та роздратуванням.  Чуваче, м’якіше зі мною. А то після кількох годин такої роботи мої думки свіженькі, що та бабуся велоцираптора, нерви збагачені культурно трудовою діяльністю теліпаються, що майка на вітру, а з нормального у мене хіба що температура.

  Зате поц, усім своїм виглядом демонструє нелюдське напруження, наче я готуюсь скинути його в жерло вулкана й скажений трудоголізм, наче світ стане, як він зупиниться. Ловлю себе на бажанні поплескати його по плечу та сказати, щоб якось трішки розслабився. Хоч на якийсь час. Усі проблеми не розв’яжеш. У них точно є чуйка, або ж для них святе місце порожнім не буває, бо, як тільки завершуєш з одним блоком питань, в ту ж мить назріває інший.

  Хоча, для Макара Олександровича розслабитися, то нереальна розкіш, яку він не може собі дозволити. Бо як тільки він собі це дозволить, то світ розсиплеться на друзки.  І я його таким знаю всього то нічого, а він, схоже, живе в такому режимі день за днем. Щодня його пожирає всепоглинальне відчуття боргу перед людством, який йому, видно, доведеться виплачувати усе життя. Й тільки цим пояснюється той хронічний вираз на обличчі професійного дегустатора оцту й маніакальне бажання усе контролювати.

  Особливо його перекошувало після спроб видушити з мене те, чого в мені зроду-віку не водилося. Я ВЕТЕРИНАР, з часткою учасника у нашому скромному товаристві. Миколка людей беріг й шанував того й мене спробував прив’язати усілякими принадливими штучками. Ясно, що жадібність перемогла, але це ж не означає, що я знаю до тонкощів увесь процес роботи. Для цього був Микола і Сашко, який якраз й займався продажами. Й того  іноземного ринку нам поки було з головою. Ми то було маленькі, а різке розширення вимагало неабияких вливань всього й грошей, й часу, й персоналу.

  А в цих маленьких та затишних містечках життя йде зовсім іншим шляхом…воно тут не кипить, а тихенько собі вариться без різких рухів. Й виклики перед нами з’являлися, як гриби після дощу. Але ця цінна інформація нівелювалася у свідомості поца й він продовжував перебирати мене, мов струни. Але я намагаюсь триматися й не видавати на обличчі усю глибину мого…приголомшення його креативною вірою, що знаю щось більше. Та після сьогоднішньої наради, я так думаю, що він можна сміливо йти в батюшки, висповідав він мене на славу.

   А я ще думала, що це я далеко не подарунок й завихрень в мене в голові більше ніж треба. Та де там? Шевчук відкрив в мені нові можливості й неосяжні горизонти. Та я вже була майже впевнена, що його характер кували демони та в пеклі його гартували.

 Й наївшись його роздратуванням, що все не так, як має бути, я прямо відчула збентеження, а чи все ж таки не хлопне якийсь інсульт цього борця за світле майбутнє? Що ж він такий в’їдливий? Мама його в дитинстві не долюбила чи що? 

  Видихнула й шугонула поглядом на прекрасний вид за вікном, саме набігли грозові хмари з однієї сторони, а з іншої, промені сонця переливаючись кольорами розфарбовували небо. Проте, майже відразу до моєї руки доторкнувся Шевчук привертаючи мою увагу. Довелося відірватися від споглядання прекрасного й повернутися до наших справ, які вже трохи нагадували спіритичний сеанс. Шевчук так завзято ставив запитання, а я гадала…Та, щоб тебе чуваче! Це вже якісь нові виплекані тортури. О, він по-новому колу розпочинає злитися й реально поводить себе, як на спіритичному сеансі… «Тіна, ви тут???» «Дайте знати, якщо ви зі мною!!!!»