Глава 4

  День класично долетів до кінця зі швидкістю комети. Я позаглядала у свій органайзер, чесно повикреслювала справи зроблені сьогодні, оцінила все те, що залишилося. Щось оптимізую цю всю роботу оптимізую, а встигаю лише добряче втомитися. Як так?

  Хоча, якби ще всі мої колеги не встигали по черзі забігти й поділитися своїми враженнями про Шевчука, може день й не був би таким змарнованим. А тут і наша поважна пані Ганна, незмінний головний бухгалтер сатаніла від зміни в.о. директора і начальник молочного цеху трохи не оцінив нових ротацій. Медовим голоском уточнила чи хоче хтось з них цю заманливу посаду й нічого, усі згадали про нагальні справи й метнулися працювати. Упирі якісь!!! Хочуть жити добре, але так, щоб по старому, а то ж оце треба підлаштовуватися під нові реальності…Жах якийсь…

  Це ж ще агроном та бригадир в одному флаконі не прибігав. Ну ми наче маленькі, але вертляві й до війни активно розвивалися.

  Микола справу розпочав з фермерства, потім вирішив, що зернові йому не сильно цікаво вирощувати й в будинку, на території колишнього колгоспу, який йому дістався на пай вирішив корів розводити. Тут він і мене підхопив, а щоб не втекла зробив учасником товариства. Далекоглядний, що й казати.

  Ми поступово розросталися з часом викупили ферму й перетворили її на сучасний комплекс. А далі виник конфлікт з молокозаводом й психанувши Миколка заятрився думкою відкрити свій цех. Молодість, злість, завзяття й дрібка фарту коять чудеса. Цех ми відкрили. Й на сьогодні виробляємо м’які сири й сухі молочні продукти. Щодо географії постачання, то навіть хвалитися не буду, в Миколи виявився один друг й ми змогли налагодити постачання в Єгипет та Йорданію. Звісно, до війни у нас назрівали амбітні плани…

- Ви ще тут? – вдерся у моє тихеньке приміщення Макар Олександрович.

Й знайшов же!

- Уже закінчую, – пробурмотіла я, перемалювавши останнє завдання на завтра. – А ви щось хотіли? – приділяю йому усю свою увагу.

- У мене було декілька запитань… – бурмоче він й з якоюсь розгубленістю озирається довкола.

Навіть не знаю чого він чекав побачити у кабінеті ветеринара? Голову корови на стіні? Скелет свині? Гублюсь у здогадках.

  У мене все скромно та лаконічно. Одну стіну займає бібліотека, іншу – дошка пошани, на якій розміщені усілякі дипломи, сертифікати та інші важливі папірці, які нагадують мені самій, що я дуже розумна людина й повинна знати собі ціну й шанувати себе.

  Якраз й розвішала їх після зальоту, приїзд свекрухи збігся з одним надскладним випадком, після чого моя самооцінка пішла шукати дно. Дно знайшла, поплакала, постраждала, зібрала себе в купку, морально виросла, а тепер зовсім не ведусь на тему, що скажуть чи подумають люди.

   Господи, та вони весь час думають якусь чортівню, яка нічого спільного немає з тим, що є насправді, тож який сенс тим перейматися? І я стала трішечки егоїсткою. Більше думаю про себе й своє психологічне та емоційне благополуччя, аніж про те, що про мене скаже якась людина, яка в силу свого характеру (знаю я одну пенсіонерку), чи виховання, чи настрою прагне підвищити свою самооцінку принижуючи мою.

- Макаре Олександровичу, пропоную все ж продовжити завтра. Я не зможу вам сьогодні приділити час. У мене є сім’я, двоє неповнолітніх дітей, які хочуть маму, уваги, трохи грошей, снідати, обідати й заодно вечеряти.

Мені навіть здалося, що після моїх слів про сім’ю, на його обличчі промайнуло…розчарування.

- Розумію, –  буркнув він. – Тоді до завтра. О тій же годині, –  поспішив він залишити останнє слово за собою.

- Домовилися. Дякую за розуміння, –  з полегшенням посміхнулася я.

  І його погляд якось повільно скотився по моєму обличчі й прикипів до моїх губ. Й той погляд бентежить своєю прискіпливістю та суперечністю, він водночас обпалює, як та свіжа м’ята й заспокоює, мов лаванда. Тандем насиченого з дражливими нотами інтересу, тонкого жадання, теплого оксамитового захоплення, елегантно витонченого…роздратування…

   Композиція вибиває з мене дух. І що це? Поц, що це все означає? Чого це ти на мене спочатку дивишся так, наче готовий зжерти, а через хвилину поливаєш густим невдоволенням? Гов, що за вибрики? Трясця! Ще й дивиться з таким кислим виразом обличчя… Та будь ти простішим, а то вб’ється моя нервова система й плакала пенсія.

- Я знаю, що я вам не подобаюсь, –  продовжує шокувати він мене.

- Ні-ні-ні! Ви щось плутаєте, –  поспішно хитаю головою. – Можливо з нами усіма трішки незвично й специфіка роботи у нас не така з якою ви звикли мати справу, проте нам справді потрібна допомога. Й Микола сказав, що ви – саме та людина, яка може нам допомогти. Ми на вас дуже покладаємося.

- Ви усі якось це дивно проявляєте, – цідить Макар Олександрович, проте вигляд має такий наче я його збентежила. – Я не можу нікого застати на робочому місці й до толку отримати справи.

Нагинає він мене й далі. Я каюсь й видихаю.

- Макаре Олександровичу, на наше виправдання можу сказати, що ми вас чекали на наступному тижні, відповідно й кожен з нас намалював план дій на цей тиждень. Ми спробуємо усі ці питання залагодити й згладити усі гострі кути, –  виступаю, як той парламентарій, намагаюсь вдовольнити й наших й ваших.

  Бо ж каміння він закидав не тільки в мій город, а явно ще й за Антона й на начальника молочного цеху бочку котить. Ну може емоційний інтелект у Шевчука, як у каструлі з лапшою, але усім нам доведеться злитися з ним у трудовому екстазі. Й доведеться ще за усіма побігати й переконати їх в тому, що ми з поцом в одному каное.