Глава 3

 З певною естетичною насолодою заглядаю в очі Макара Олександровича й зависаю над кольором. Коричневий? – Ні! Шоколадний? – Теж ні. Зеленкувато-болотно-рудий? –  Навіть не впевнена, що такий існує у природі. Скоріше брунатний, той такий загадковий колір, коли не відразу зрозуміло, що намішали для його відтінку чи то зеленого та червоного, чи то оранжевого з сірим…Але той колір кориці, чи смаженої кави, чи опалого осіннього листя притягує погляд й бентежить інтерес, який собі солодко дрімав.

  Я так замилувалася, що й втратила нитку розмови. Моя розтелепкуватість не залишилася не поміченою. Й в мене вперся важкий крижаний погляд, від якого аж в голові вітром подуло. Під тим поглядом мій душевний порив пішов тихенько сидіти в куточку й розмірковувати про несправедливість цього буття. Трохи вже й захотілося погойдати свою нервову систему й колискову їй заспівати.

 А цей нічого, вже котру годину сидить такий зосереджений, наче Пентагон ламає. Хоча, за сьогоднішній ранок ми виявили, що він дуже неспокійний поц. Ні, він тримався. Рівненька спина, рівненько розкладені речі на столі майже рівненький тембр мови, проте якась в цьому була драматична напруженість наче він, мов та Офелія уже дізнався про смерть батька й божевілля коханого.

     Я вже кілька годин, як на духу, передавала завойовані нелегкими часами знання, а Шевчук гарненько намагався розібратися з поданим матеріалом. Чим вглиб ми просувалися, тим він ставав смутнішим, морщився, кривився усвідомлюючи об’єм, так би мовити, поля для діяльності. А це щось його накрило зовсім, а я тільки встигла порадіти, що вітер без сучків…

- Макаре Олександровичу, може на сьогодні завершимо?

- А?! – підіймає він голову й заглядає мені в очі.

А там що? Там краса. Спокій і впевненість. Їх я вже генерую на ура. А що робити, коли у твоє гармонійне життя з інь та янь вривається якась хрінь?

  Війна виснажує мозок. Неможливо нормально спати, їсти чи бодай функціонувати. Постійний потік новин, хвилювання за наших захисників…прильоти…Й в гості забігає тривожність, страх, згодом і депресія підтягується. То ми вже пройшли, освоїли курс «як вберегти ментальне здоров’я». Навчилися робити інформаційні паузи, вирубили режим жалості до всього матеріального і рятуємо мозок від «я зараз здохну» за допомогою гумору.

   Що користі побиватися, коли є речі на які я можу вплинути і є ті, на які я впливу не маю. От і не переймаюсь, а просто будую плани, розглядаю різні варіанти розвитку подій й на кожен з них придумую свій сценарій. З цим жити можна, от і живу. А у Макара Олександровича це все відбувається якимось іншим чином, бо він завмирає й намагається промацати очима мій здоровий глузд.

- Чому ви тішитеся? – скрипить його голос.

Ну логіка є проста раз посміхаюсь, то точно зі мною щось не гаразд…

- Розумієте, стрес під час війни ми всі черпаємо ополоником. Якщо його занадто, то в якусь мить ми перестаємо адекватно справлятися з життєвими викликами. Щоб цього не трапилося, бо перманентний стрес – він, як марафон, потребує сил та витримки, треба щось робити. Й коли моральні цінності мене вже не рятують, приходить мобілізалочка. Як той аудитор, вона знаходить друге дихання, працездатність, витривалість. Одна біда, надовго того не вистачає, тоді тільки гумор, як той супермен, рятує у будь-яких обставинах. 

   Він продовжує на мене дивитися з тягучою тугою в очах. Здається, що й на дні його зіниць заворочалося щось темне, густе, чорне.

- Щось не так? – підлила я улесливості.

- Ні! Все нормально. Але дійсно, краще завтра продовжимо. Я ще раз перегляну усю інформацію й буду вас чекати о цій же годині, – додався в його голос командний тон. – Вам буде зручно? – якось змазано кинув він.

- Я постараюсь. Бувають ситуації, коли моя присутність вкрай необхідна. Я повідомлю, якщо раптом що.

- А ви давно тут працюєте? – докинув він запитання, коли я вже почала збиратися.

- З найцікавіших часів, коли тільки усе починалося. Знаєте, оці аврал на авралі й проблема на проблемі. Коли мрія про казкову роботу перетворюється на моторошну дійсність. Й ти такий працюєш на межі кордонів своїх страхів та бажань.

- Цікаве у вас бачення життя…- кистю правою руки зробив він такий круг, обмальовуючи, певно, те саме «бачення».

Він взагалі багато жестикулює. Якщо задумується, то прикладає руку до лоба. Якщо його мучить нетерплячка від очікування, то він потирає долоні.

- Позитивне. Щось намішане з суміші: позитивного світосприйняття, доброзичливості й радісного способу життя, – розгойдуючи посмішку на обличчі кивнула я.

Й після моїх слів задума опустилася на його голову.

- Мені, здається, що оте ваше радісне світосприйняття доволі своєрідне, – насупився він.

- Мої пацієнти, зазвичай, не жаліються.

- Корови чи їхні власники? – виразно повів він бровою.

- Підловили, – закотила я очі. – Корів я люблю більше. Але у тварин є одна проблема – це їхні власники.

- А власників ви не любите?

-  З власниками я у дружніх, терпимих та «най так буде» відносинах. Проте, проблема більшості людей в тому, що вони самі себе не люблять. А це породжує ефект доміно. На кшталт людина, що себе не любить, не вірить у свої можливості, немає мрії, сама себе зрівнює до нуля, трішечки зла й немає сил на любов та турботу до братів наших менших. Й тут приходжу я, від деяких видовищ бідового положення тварин в серці, наче хто ножа прокрутив, й сльози ллються тихими потічками, толерантність виходить з берегів й емоційний шквал усім доступною мовою доносить те, як воно має бути.