Глава 2

  Дім зустрів мене відбірним лементом. Закотила очі й про всяк випадок пошукала свою точку внутрішньої гармонії. Я сильна, як світ! Я творець свого щастя. Я долаю усі перешкоди з легкістю. Й таки так, настрій, натхненний появою капіталіста, стрімко набрав кілька градусів. Тож, двері я відкрила без внутрішнього тремтіння.

   Хлопці від душі гиркалися. Різниця між синами у віці була два роки й вона розфарбувала моє життя ще з їхнього народження. Старшенький вже був юним студентом, що розпочав навчання з карантину коронавірусу, який у них плавно дотягнувся до початку війни. І може то було на краще, бо війну він зустрів вдома, а не в столиці де навчався. А ще краще, щоб той сусід зник з лиця землі…Оце вже стоп! Моя уява й так добряче посунула кордони й такі епітети інколи видає, що сама лякаюсь. Але коли над тобою летить якась крилата…ракета, то дуже важко сказати «Ой, яка прикрість!» 

- Я вдома! – голосно радую я дітей.

- Мам, ну скажи йому щось!!! – вилітає до мене молодшенький.

Ну, як молодшенький, вимахав він вже вищим за мене. В його карих очах палає жага справедливості. Цей концерт, видно, надовго.

- І вам, мої янголятка, вечір добрий! З якого приводу галас? – максимально солодко стелю я.

- Сьогодні черга Серафима поливати городину, а він шлангує. А я вчора поливав. То чого знову я маю це робити?

  Перевела погляд на старшенького. Той вперто висунув підборіддя вперед, усім виглядом показуючи, що не відступить ні на міліметр.

- Мам, я дрова сьогодні рубав. Я втомився, то що йому так важко полити город?

- А теж втомився. Бо я ті дрова носив, –  завив молодшенький.

Божечки! Хочеться пірнути в якусь нору…й розпочати там нове життя. Але тримаюсь. Перебираю ідеї, чим би діток надихнути. Насуплені моськи й підвищений тон кажуть, що бій буде важкий. Терпіння…Толерантність…Самоконтроль…

- Хлопці! – усмішкою до кутніх зубів я все ж таки привернула їхню увагу. – Ви молодці! Я вами пишаюсь. Обом дякую за роботу. Я справді на вас покладаюсь, бо я не встигаю все зробити й подекуди фізично не можу це зробити. Я сьогодні встала о п’ятій ранку й теж втомилася до чортиків. Проте, городина – це така річ, якій байдуже до нашої втоми. Там працюють прості закони, ти або зробив й маєш, або не зробив й не маєш. Й раз ми самі не в змозі справитися з домашніми справами, то можливо нам слід попросити бабусю Олю, на деякий час пожити у нас та допомогти нам з роботою, – не моргнувши вношу пропозицію.

- Що? – округлюються очі в Устима.

- Та ма!!! – запалав обуренням Серафим. - Тільки не баба Оля, – залопотів він зустрівши мій зацікавлений погляд, – Ти ж пожартувала так? Ти ж цього не зробиш?

   О, я їх розумію, бабуся Оля, то страшніше усякого лиха. Вона з категорії людей у яких є тільки правильною одна думка – її власна. Все інше – погано. Зі своїми внуками вона й не сильно бавилася. Бо у неї ще є молодший син, всього на п’ять років старший за Серафима. Тож внуки, коли були маленькі, її втомлювали й вона ніколи їх не брала до себе бодай хоч на тиждень. Це ж галас і зайві клопоти. Коли дітки стали старші, то виявилося, що вони у мене погано виховані, а її Павлик зовсім не такий.

  Після смерті чоловіка вона лише один раз приїздила до нас на чотири дні. Й ми той час запам’ятали, як щось страшне. Усе було не так. Й говорять мої діти без належної поваги, бігають швидко, жують надто гучно, сміються нестримно, одягаються, як попало й велосипеди у них занадто дорогі й все абсолютно ВСЕ було не так.

  Ой, а я так взагалі породження Сатани. Й сина її занапастила, хоча рак легень нікого не питав, а коли вже виявили, то було занадто пізно. Лікарні…лікарні…лікарні я була з ним до останнього…Смерть Олексія ми усі важко перенесли…а винна залишилася я, бо не догледіла, бо мала раніше його в лікарню відвести, бо мала краще за ним дивитися, бо якби була хорошою дружиною, то такого з ним би не трапилося.   

- А які у нас ще є пропозиції, коли треба робити роботу, а ми усі її не можемо робити? Когось найняти? Якби у мене були зайві гроші я б так і зробила. Але у мене їх немає. То які ваші пропозиції? Що ми робимо? Устим ти хочеш ласувати твоїм улюбленим лечо? Серафим, як щодо твоїх помідорок?

- Ма, це повний зашквар, - перестав лупити очима Устим й заявив свою думку. – Ми твої діти й твій вчинок це негуманне поводження з дітьми.

- Ну не знаю…запросити до нас бабусю, щоб вона нам допомогла…- задумливо перевела я погляд з одного сина на іншого.

- Ми самі справимося, - поспішив мене завірити Серафим.

- Капець, дичина яка! А ти нечесно граєш! - підгорало молодшенькому.

- Я не граю. А всього лише знаходжу рішення для проблеми, що виникла.

  Устим більш емоційний, Серафим розважливіший та відповідальніший. Якщо дається робота Серафиму, то вона, зазвичай, виконується. А якщо Устиму, то тут є варіанти. Синулька вправно шукає способи, як уникнути того клопоту так, щоб йому за це нічого не було. І уява його в цьому плані працює в повні оберти. Ту енергію та б в мирне русло…

  Хоча, певно, доля вважає, що тоді б морда тріснула від щастя й прекрасно міксує зальоти й золотого хлопчика в якого мить каяття. Загуляв з друзями, а в самого телефон поза зоною, та з ким не буває…Поїхав кататися й побився на велику, то як буденність. Влаштувати паті на хаті поза мого відома, та запросто. І він не «париться» усе сприймає легко й шукає позитивні моменти в найскрутніших ситуаціях.