Глава 1

  Я саме займалася медитацією на тему, що я сильна, як лев…просто дуже маленький, мужня, як орел… може трохи такий досвідчений й втомлений життям, незламна, як надія…дуже така велика й сповнена щирих сподівань на виживання надія, рішуча, як Червона Шапочка, що вперто тягне пиріжки до бабусі попри загрозу у вигляді Сірого вовка, наполеглива, як оса, що відчула свіжозварене варення… і зла, як чихуахуа через це мене теж бажано тримати на ручках, бо щось дуже хочеться когось загризти…так останнє не з того кіна…

- То, що за бігунець до нас дибає? – й в мою майже очищену свідомість увірвалося запитання нашого зоотехніка.

   Очі я відкрила й повернула голову в сторону Антона. Таки дійсно, опираючись на милицю до нас кульгав високий, худорлявий чоловік. В художніх проріхах джинсів мелькали білі ноги, на стегнах висів пасок з круглою пряжкою, футболка класичного крою з простим круглим вирізом спокусливо так підкреслювала чоловічу статуру і, як магніт, притягувала погляд до його вигонів. На грудях бовталася…гільза. Кхм!

  Погляд я підняла вище, оцінила широке квадратне підборіддя, цікаву форму губ, виразні темно-карі очі, високий лоб і якусь хаотичну зачіску з шевелюри чорного волосся. М-м-м! Не красунчик, але щось в ньому таки є, вдоволено муркотнув голос жіночого его.

  Мої оглядини не залишилися не поміченими незнайомцем, його губи стиснулися в одну лінію й він невдоволено примружив очі. Й чого б це? Я може й в робочій формі й задовбалася до чортиків, але ще навіть ого-го…

-   Я шукаю Тіну Смородинову…

Прокотився по моїм нервовим закінченням густий, оксамитовий чоловічий баритон і щось аж засіпалося всередині. Чуттєва, гаряча, як пекельний вогонь енергетика вдарила по усім рецепторам, що аж подих перехопило. Потрусила головою й переглянулася з Антоном, в очах якого ясно читалося, то що за штрих? Зібралася з силами й зішкребла себе з землі.

- Дай, Боже! Ви мене знайшли,  – втупила я в нього розгублений погляд.

- Чудово! – скривився він, наче оце йому під ніс підсунули якусь гидоту. – Моє ім’я Макар Шевчук…

    Мозок інформацію отримав й, мов той лось, гайнув в нетрі пам’яті вишукувати, що ж мало мені сказати це ім’я… Так, як я ще той оптиміст, то найперша думка була, я забула про якогось замовника… Ну може домовилася з постачальником?…Невже ця морда з якогось корисного державного органу? Тільки не з військкомату… Та у нас вже й так майже одні жіночки й пенсіонери залишилися і…війна, різко спинила я своє внутрішнє ниття…

  А цей Шевчук, на мою прискіпливу увагу, якось дуже знайомо звів брови. Й блискавка осяяння влупила прямо в очі.

- Ви брат Миколи! – видихнула я. – А ми вас чекали через тиждень.

- Зміг приїхати раніше, - роздратовано пробубонів він.

- Щаслива вас бачити, - розгорівся в моїх очах нездоровий вогник незахмарного блаженства.

  Й погляд пана Макара став розгублений-розгублений й він поспішив звіритися з дійсністю заглянувши в очі Антона. Антон в тих перипетіях долі вже дещо шарив, тож у нього на обличчі з’явився вираз «Та ладно!»

 Зустрівши вже два таких погляди, в глибині зіниць яких трохи капала слинка, Шевчук нервово шарпнувся.

- Макаре, а коли ви готові приступити до роботи? – наплювала я всяку дипломатію й заговорила про наболіле.

- Найближчим часом…- провів він рукою по чолу.

- Це чудово! Тоді може я вам відразу усе й покажу? – підхопилася я з місця й навіть скромно, як мені здавалося, посміхнулася.

- Прямо зараз не вийде. – приглушив він мою радість. – Для початку я б хотів поселитися й відпочити, а потім братися за роботу. Сьогодні ми просто познайомимося й ви покажете моє робоче місце, - насупив він лоба.

- Звичайно! Я вас проведу!

  Моя ж ти мрія останніх місяців, я тебе й проведу, й заведу, й в танці покружляю, тільки швидше приступай до роботи. Та я Різдва так не чекала, як тебе!

   Й на Шевчука я дивлюсь, як на той Перстень Всевладдя, майже закоханими оченятами, а він чогось кривить ніс, нервово тре ногу, а в його очах відбивається уся скорбота невинного людства, якому повідомили про кінець світу.

 Й доводиться брати себе та свою радість в руки, поки пан собі не надумав, що я наглухо божевільна. Я ж не винна, що я щира людина з яскравими емоціями, якими так і хочеться поділитися? Скидаю радість до мінімалок й коротко знайомлю з Антоном та нашою фермою.

 Стукаючи милицею він йде за мною слідом. Ну як йде? Мені доводиться плестися зі швидкістю гренландської полярної акули. А ті економісти, у холодних водах, всяко бережуть енергію й ледве сунуться. Отак заледве човгаючи ми й дотеліпалися до нашого серця ділової активності. Дорогою збираючи дику цікавість працівників, котрі вдавали люту зайнятість, але так безпосередньо розглядали новенького, як ото в дитячому садочку.

   Обожнюю ці компактні містечка. Усі тебе бачать, усі тебе знають, усі знають більше, аніж ти. Й поки собі швендяєш нікого не помічаючи й тішиш себе думкою, що й тебе ніхто не бачить…то виявляється, що про тебе вже ВСЕ знає остання собака на селі. Й в оте «все» вкладається уся народна уява. Уже до вечора, які тільки чутки не підуть…

- Пане Макаре, щодо завтра, мені запланувати час, коли я зможу передати вам усі справи? – з істинно ослиною впертістю влізла моя нетерплячка.