Гостя

Різкий грюкіт у двері змушує мене здригнутися та розплющити очі. Я просинаюся серед затхлої кімнати, ненавмисно чіпляючи рукою пляшку, яка котиться по брудній підлозі, утворюючи ще більш дратівливий брязкіт. Вона вдаряється в інші пусті пляшки, які хаотично розкидані повсюди, й зупиняється. Трясця! Клятий головний біль зводить мене з розуму!

Хтось знову починає гучно стукати, вигукуючи моє ім’я, і я усвідомлюю, що на порозі стоїть якась жінка. Я заходжуся кашлем, вихаркуючи мокроту та спльовую її на підлогу. Кого це чорти принесли з самого ранку? Та може вже й не ранок, але все одно я не чекав на гостей! Якщо ця клята баба приперлася без пляшки, нехай начувається, пустоголове стерво!

— Хто це в біса гупає мені у двері? — хриплю я, встаючи зі старого, заплямованого матраца, який слугує мені ліжком.

Повільно прямуючи пустою кімнатою без меблів в коридор, я чую відлуння власних кроків. З брудних вікон пробирається сонячне світло, трохи освітлюючи собою простір моєї темної, неосвітленої хати. Електроенергію вже давно відрізали через борги та й від люстр залишилися самі дроти, які стирчать з дірок. Коли темнішає я використовую свічки, розставлені по всіх кутках хати, з застиглим воском, який міцно приліплює їх до підлоги.

— Павле! — долинає до мене стурбований голос з двору. — Це Надія! Надія Василенко, пам’ятаєш?

Надька? Яким її вітром задуло до мене? Чого хоче ця городська хвойда? Років з двадцять не бачили її мої очі, та й не бачили б ще більше, була б моя воля! Звісно я пам’ятаю цю кляту сіру мишу в повторних окулярах, яка завжди бігала за Ганною. Я кривлюся лише від однієї згадки тієї товстої квочки, яка спаскудила все моє життя.

— Василенко Надія Ігнатівна, хай тебе чорти деруть, — прокашлюю я, відчиняючи двері. — Чого тобі треба від мене? Нащо приперлася?

Переді мною стоїть доволі симпатична, охайно вдягнена жінка, яка з подивом округлює свої очі, роздивляючись мене з голови до ніг. Не впізнає? Чи дивується з того, на що перетворило мене життя? Тепер ми з нею знаходимося на різних рівнях, а колись вона бігала за мною, гадаючи, що я не здогадуюся про її почуття. Ха! Та вона була мені не рівня! Жалюгідна, потворна миша, яку Ганна тримала біля себе, аби виглядати ще гарнішою. Зараз та писана красуня гірша за брудну свиню! Як бачу її вуличками села, відразу бридко стає! А я кохав її, йолоп безглуздий!

— Я до тебе у терміновій справі! — кричить ця краля, проскакуючи в дім, наче її хтось сюди запрошував, та одразу ж затикає свого носа.

Смердить їй, ти ба яка пані стала! Та ще й оглядається, не приховуючи огиду! Хто вона така, щоб засуджувати мене своїми бридкими оченятами?!

— Яка ще в біса справа, га? — незадоволено гарчу я, шкульгаючи в кімнату аби знайти чим горло промочити.

Я підіймаю пляшку, що стоїть на єдиному вцілілому стільчику в хаті, та підношу до губ. Та вона геть порожня! Ані краплини не залишилося! Від злості я жбурляю цю бісову пляшку в кут, лякаючи непрохану гостю гучним брязкотом.

— Павле! — знов починає ця баба переляканим тоном, — біда, Павле! На селі зникають люди, та ти, напевно, вже чув про це!

Дійсно, лише біда може привести цю панночку в лігво такого жебрака як я, не інакше! Не потеревенити ж вона прийшла про минуле зі старим добрим приятелем! Біда в неї, трясця її матері недолугій! Приперлася з пустими руками та ще й верещить!

— Нічого я не чув та й мені відверто байдуже, адже я тут не до чого, — кажу я, дивлячись на її збентежене обличчя. — Ще раз повторюю: нащо приперлася до мене?

Та це стерво знов викочує на мене свої мишачі оченята, наче я щось винний їй. Минуло стільки років, а вона з порогу й до діла!

— Пропала Ганна та Сергій! Ти ж пам’ятаєш їх ми всі товаришували в юності? А ще моя донька… і донька Михайленків… наших вчителів! — верещить ця довбня.

Та хоч сам диявол зник із пекла, мені до цього немає жодного діла!

— Я тут до чого?! — не витримую я, гаркаючи на неї, а вона аж підскакує, не очікуючи такої реакції. — Пам’ятаю чи ні… мені байдуже! Нехай пощезнуть всі!

Вона замовкає на якусь мить, оглядаючись довкола, а потім знов на мене витріщається. Задрала гидка баба!

— Я не впізнаю тебе… — починає вона скиглити, — коли ти став таким байдужим?! Павле! Ці всі зникнення якось пов’язані з Ткачем! Я б не прийшла до тебе, якби це не стосувалося всіх нас!

Ткачем?! Вона геть з глузду з’їхала під старість? Ще привидів я не боявся!

— Той, що вкоротив собі віку? — сміюся я та знов заходжуся кашлем, харкаючи собі під ноги. — Минуло вже років з двадцять, Надіє! Чи ти віриш в усю цю бісовщину?

А вона на своєму стоїть, руками махає, наче я якийсь недолугий.

— Хотіла б я не вірити, Павле! — плаче ця дратівна баба. — Та все вказує на це! Він мститься тим, хто ображав його при житті!

Оце так маячню собі напридумувала! Мені навіть після трьох пляшок такої нісенітниці не вигадати! Володька Ткач! Ти ба яка дурня! Я проводжу рукою по засаленому волоссю й усміхаюся, пригадуючи того телепня безхребетного. Добряче ми тоді його розіграли! Як зараз пам’ятаю ті жалюгідні, наповнені сльозами очі! Та він сам винуватий! Хіба можна було повірити, що Ганна закохалася в такого клятого байстрюка, яким він був? Проте не вірю, що це ми підштовхнули його до самогубства. Таких безглуздих жартів було безліч, не міг він через таку дурницю настільки зламатися. Чи все ж таки міг?

— То чому ти ще й досі тут? — здіймаю я брову, кепкуючи з цієї дурепи. — Он як голосно скиглиш мені, аж голова тріщить по швах! Нащо йому твоя дочка, він й не знав її на той час.

Надія прикладає долоню до серця, тремтячи від того, що вирує в неї всередині, та ледве стримується, аби не зірватися.

— Найгірше, що могло зі мною статися — це зникнення Мар’яни! Він мститься мені через неї! — аж кричить вона, а потім понурює погляд, наче згадує щось геть сумне.

Та це може злякати лише таких пустоголових, як вона! Не вірю я ані в Бога, ані в чорта! Життя й без Ткача схоже на справжнє пекло!