Розділ 2

— Ти впустив канат, — сказала Елізабет.

— Знаю, — відповів Йорен.

Він стояв на краю причалу, мокрий до пояса, бо таки стрибнув за ним у воду й витягнув, і тепер крапало з нього, як із діжки. Двоє вантажників, що проходили повз, озирнулися на нього й засміялися. Він навіть не глянув на них. 

— Це був добрий канат.

— Це був найкращий канат на всьому узбережжі, — серйозно підтвердив він. — Гаральд мене тепер уб'є.

— Хто це, Гаральд?

— Боцман. Вважає, що канати мають душу й ображаються, коли їх кидають.

З палуби каравели долинув голос, хрипкий і незадоволений:

— Капітане! Якщо ви вже скінчили милуватися на хмари, то нам тут є що розвантажувати!

Елізабет прикусила губу, щоб не засміятися. Йорен заплющив очі, глибоко вдихнув, а потім витяг із кишені шматок мотузки, механічно зав'язав на ньому вузол і розв'язав, ніби перебирав чотки.

— Він правий, — сказав він. — Мені треба працювати.

— То йди.

— Не хочу.

— Йорене.

— Ти прийшла сама?

— Так.

— Серед білого дня?

— Мої батьки поїхали на три дні. Я маю час до вечора.

Він повільно кивнув, і вона побачила, як у його світлих очах щось змінилося, ніби хтось запалив лампу в темній кімнаті. Він був старший за неї на сім років, але зараз здавався хлопчиком, якому подарували щось неймовірне й він не знає, чи можна його брати.

— Тоді не йди, — сказав він. — Поки є час. Побудь із нами.

Вона вже була на «Сивому Чайці» двічі, і обидва рази таємно, крадькома, як злодійка. Тепер вона піднялася трапом при всіх, з розпущеним мідним волоссям, у сірій сукні служниці, і відчула, як на неї обернулися чотири пари очей. Моряки не зупинили роботи, але рухалися повільніше, ніж треба було.

Каравела була невелика й давно потріпана морем. Її дошки виблискували від солі, на щоглі де-не-де темніла латана парусина, а в повітрі стояв густий запах дьогтю, мокрого дерева й чогось ще, що Елізабет не вміла назвати, але впізнала б із заплющеними очима. Це був запах дороги.

— Це вона? — спитав хтось тихо.

— Мовчи, — шикнув на нього інший.

Із-за щогли вигулькнув хлопчисько років чотирнадцяти, худий, жилавий, із лупатими очима й розкуйовдженою чуприною. Він витріщився на неї з тим безсоромним захватом, з яким діти дивляться на фокусників.

— Це Тобіас, — сказав Йорен. — Наш юнга. Тобіасе, закрий рот, а то муха залетить.

— Я просто… — почав хлопець, закривши рота так швидко, що щелепи клацнули.

— Тобіас бачив тебе минулого разу, — пояснив Йорен Елізабет. — І відтоді не може думати ні про що інше.

— Не про що інше, — гордо погодився Тобіас, і моряки захихотіли.

— Ну і ну, — пробурчав кремезний чоловік із сивою бородою, що тягнув бочку до люка. Це був, мабуть, той самий Гаральд, про якого йшлося. Він зміряв її довгим підозрілим поглядом, у якому читалося щось між цікавістю й осудом. — Жінка на борту. До лиха.

— Це не борт, а причал, — відповів Йорен.

— Трап уже її, значить, уже борт.

— Гаральде.

— Я нічого не кажу, — буркнув боцман і потяг бочку далі. — Але море все запам'ятовує.

Елізабет вдала, що не почула. Але слова чомусь застрягли в пам'яті, дрібні й холодні, як піщинка під повікою.

Вони сіли на кормі, на двох перекинутих діжках, де вітер не діставав і де їх майже не видно було за снастями. Йорен приніс їй кухоль гарячого, дуже солодкого вина зі спеціями, від якого одразу запекло в горлі й потеплішало в грудях, і лишився стояти трохи осторонь, ніби боячись порушити її простір.

Вона вперше побачила його минулого літа.

Був липневий день, спекотний і задушливий, коли ціле місто ходило, як у казані. Елізабет, якій якраз виповнилося шістнадцять, втекла з дому вже вдвадцяте чи втридцяте і, захопившись, забрела далі, ніж зазвичай. Вона йшла вздовж набережної, розглядала кораблі, слухала, як лаються вантажники, і не помітила, що за нею, на відстані, йде чоловік у батьковій лівреї.

Бартоломей, старий слуга Вернів, що служив ще дідові, не мав наказу ловити її. Але мав очі, а вона мала глупство вважати, що ніхто не бачить. Помітивши його, Елізабет перелякалася так, як лякаються лише ті, хто вперше в житті зробив щось по-справжньому заборонене. Вона кинулася вбік, між штабелями, перестрибнула через якесь рядно, відчула під ногою порожнечу й полетіла вниз.

Вона приземлилася в човен.

Не у воду, як могла б, а в маленьку рибальську шлюпку, що тихо плескотіла біля причалу й була до половини накрита брезентом. Удар вибив із неї повітря. Вона лежала, дивилася в небо й не могла ні вдихнути, ні зойкнути, а над нею раптом нахилилася чиясь постать.

Це був молодий чоловік зі світлим вигорілим волоссям і спокійним, трохи здивованим обличчям. У руках він тримав недоплетену сітку.

— Ви живі? — спитав він.

Вона спромоглася тільки моргнути.

— Не рухайтесь, — сказав він тихо й обережно накрив її краєм брезенту, ніби вона була чимось крихким, що треба сховати від дощу. А через мить вона почула, як зверху хтось гукає: «Ей, ти! Не бачив тут дівчини, молодої, в синій сукні?»

— Тут тільки риба, — відповів він спокійно.

— Я питаю…

— Я чув. Тут тільки риба.

Кроки віддалилися. Вона лежала під брезентом, у темряві, що пахла дьогтем і сіллю, і слухала, як стукотить власне серце, і думала лише одне: чому цей чужий чоловік, якого вона ніколи не бачила й якому нічого не винна, не віддав її? Адже це було б простіше. Це було б розумніше. Це було б правильно.

Коли вона нарешті виповзла з-під брезенту, розпатлана, вся в смолі, з червоною плямою на лобі, він сидів на кормі й плів сітку, ніби нічого не сталося.

— Дякую, — сказала вона.

— За що? — здивувався він. — Я лише сказав правду. Тут і справді була тільки риба.

— А я?

— Ви не риба. Ви… — він запнувся, підшукуючи слово, і вперше підняв на неї очі. — Ви, швидше, чайка, яка заблукала.