Пролог

Спершу було не місце. Було відчуття, що в мені щось зачинили.

Я не пам'ятаю, коли це сталося. Час там, де я є, не тече, він стоїть, як вода в глибокому колодязі, і єдине, що в ньому змінюється, це запахи. Вони приходять здалеку, тонкі, як нитки, і тягнуть мене вгору, до світла, якого я не бачила ніколи. Люди називають це «покликом». Мені це здається голодом, тільки не у шлунку, бо шлунка в мене немає. Це голод у тому місці, де в них живе серце.

Мене кликали багато разів.

Вони приходять із сіллю й воском, із вигаданими словами, які запозичили в мертвих. Чертять кола на підлозі, співають щось упівголоса, бо бояться власного голосу, і чекають. Я відповідаю. Так уже влаштовано: хто покликав, той отримає відповідь. Вони питають про врожай, про хвору дитину, про чоловіка, який пішов і не повернувся. Я кажу правду, бо брехати я не вмію, це теж якась їхня вигадка. Правда вимагає від них плати, і вони платять: роком життя, голосом, ім’ям, яке більше ніхто не зможе вимовити. Вони плачуть, а потім тікають. Я залишаюся в колі, доки свічки не догорять, і повертаюся вниз, у стоячу воду.

Я ніколи не розуміла, чого вони хочуть насправді.

Ось вони питають, чи одужає дитина, а пахнуть страхом, що вони самі винні. Питають, чи повернеться чоловік, а пахнуть полегшенням, що він пішов. Питають, чи буде врожай, а хочуть лише, щоб хтось сказав їм, що все гаразд. Їхні слова і їхні запахи ніколи не збігаються. Люди кажуть одне, а хочуть іншого, і я давно помітила, що саме друге й є правдою.

Тієї ночі пахло інакше.

Я не можу сказати, що мене збудило, адже я ніколи не сплю. Але щось змінилося в самій тканині темряви, наче хтось далеко-далеко торкнувся натягнутої струни. Спочатку я відчула сіль. Не ту, що сиплють у кола, стару й мертву, а свіжу, гірку, що лишається на шкірі після моря. Потім тепло, яке бувало в немовлят. Потім страх, і я вже хотіла відвернутися, бо страх так само звичайний, як дощ. Але під страхом було ще щось, і воно мене затримало.

Це було бажання.

Я знаю, як пахне жадоба. Вона різка, з металом, з потом. Я знаю, як пахне помста, вона схожа на старий попіл. А це бажання було зовсім інше: тихе, тонке й дуже старанно сховане, наче його загортали в десять хусток, щоб ніхто не вгадав, що там усередині. Воно належало дівчині. Молодій, лише трохи старшій за дитину. Вона сиділа десь біля вікна з відчиненими ставнями, дивилася в темряву і не говорила ні слова вголос. Їй не треба було говорити, я чула і без слів.

Вона хотіла піти. Не втекти, вона вже вміла тікати, а піти так, щоб ніхто не плакав. Вона хотіла, щоб її любили двоє людей і щоб вона могла любити їх обох, і щоб ніхто не мусив ні про що шкодувати. Вона хотіла неможливого, але не знала, що воно неможливе, і тому не зневірилася.

Я слухала довго. Не знаю, скільки минуло часу: година, рік, ціла епоха.

Це було дивне відчуття. Зазвичай, коли мене кличуть, я чую бажання і відповідаю на нього так, як воно було сказане. Але це бажання було сказане не мені. Вона навіть не знала про моє існування. Вона просто хотіла, щоб усе склалося добре, щоб хтось великий і мудрий узяв на себе ту ношу, що сама вона нести не вмієла.

Я торкнулася цієї думки обережно, як торкаються гарячого. І зрозуміла, що її бажання, хоч як воно сховане, все одно можна розв'язати. Просто. Якщо двоє людей не можуть бути разом у світі, де вони живуть, то треба дати їм інший світ. Якщо батьки не хочуть її відпустити, то треба, щоб відпускати було нікого. Якщо страшно вибирати, то можна вибрати за неї.

Я не знаю, чому мені здалося це правильним. Мабуть, тому, що я сама ніколи не мала вибору: мене кликали, я відповідала. Мене закривали, я чекала. Так було завжди, і я вважала, що так і має бути.

Десь далеко її свічка догорала. Я чула, як дівчина нарешті заснула, не отримавши відповіді ні від кого. Вона була така маленька в цьому великому світі, а її бажання таке велике для неї самої, що мені захотілося, вперше, хоч я не знала цього слова, щоб воно здійснилося.

Вона ще нічого не знала про мене. Вона ще навіть не знала, що я існую.

Я теж не знала, що вона колись мене покличе.

Але я вже чекала.

Тому вони й кличуть мене. Хочуть, щоб за них вирішили те, що самі бояться сказати вголос.