Глава 7

На кухні було тепло й затишно. Господиня дістала з холодильника запашну курку, яку Сміливець обожнював найбільше на світі. Кіт, забувши про манери, жадібно накинувся на їжу, відчуваючи, як сили повертаються до нього після лісового марафону.

Господиня опустилася на стілець і мовчки спостерігала за ним. У її очах усе ще тремтіли іскорки недавніх сліз.

— От якби Сергій так цінував нас, як ти, Сміливець… — тихо промовила вона.

Кіт миттєво завмер. Шматочок курки так і залишився нез’їденим. Він підвів голову й уважно подивився на жінку. Господиня ображено знизала плечима й продовжила:

— Уявляєш, він забув… Геть забув, що позавчора в мене був день народження. Я весь день чекала, сподівалася на диво, а він навіть слова не сказав. Наче це був звичайний вівторок…

Сміливець відійшов від миски, підійшов ближче й, ставши на задні лапи, сперся передніми об її коліна. Вона ніжно погладила його по голові.

— Ти б точно не забув, — схлипнула вона.

Сміливець, відчуваючи провину за всіх чоловіків у цьому світі, поклав голову їй на коліна й кумедно прикрив ніс обома лапками, прийнявши найбільш винний вигляд. Господиня не витримала й тихо засміялася:

— Ой, ну подивіться на нього! Артист!

— Тобто мені ти не захотіла розповісти, а котові все виклала одразу? — пролунало з-за дверей. — Ну й справи, сестричко!

Це була Ліза. Сміливець фиркнув. Кіт не вірив, що Господар міг забути. Тут явно було щось не так. Ліза підійшла до столу, сперлася на нього рукою, а другою потягнулася до чашки. Сміливець кинув погляд на її руки: яскраво-червоні «кігті» були неприродно довгими.

«Бідолашна… — подумав він. — Зовсім здичавіла в місті. Навіть кігті сховати не може».

Сповнений співчуття, Сміливець підійшов до Лізи. Він сів перед нею, підняв лапу й тричі демонстративно випустив та повільно втягнув кігті, супроводжуючи це повчальним «Няв!».

— Машо! Це він що зараз робить? — запитала Ліза.

Господиня розсміялася, а відповідь пролунала від Саші:

— Сміливець тебе вчить, як ховати кігтики, тітонько. У тебе вони надто довгі!

На кухні знову залунав сміх, який перервав приглушений рик мотора. Це був упевнений, потужний звук. Господиня завмерла. А Сміливець кинувся в коридор.

Двері розчинилися. На порозі стояв Господар — розпатланий, із темними колами під очима. У руках він тримав папку й величезний червоний бант.

— Машо… Пробач мені. Я не забув! Просто тієї машини, яку ти хотіла — саме кольору «морської хвилі» — не було в наявності. Довелося замовляти. Продавці обіцяли привезти її до вечора в день народження, і я мовчав, чекаючи на них. Але вони не встигли доставити її в місто. Лише сьогодні приїхала. Твій подарунок чекає біля воріт!

Господиня зазирнула у вікно, де блиснув бік новенького авто кольору південного моря. Образа розвіялася миттєво.

— Сергію… — прошепотіла вона й кинулася йому на шию.

— От бачиш, а ти казала — «забув», — буркнула Ліза. — Гаразд, залишу вас миритися. А сама піду спробую кігті сховати, раз у мене такий суворий учитель.

За годину дім наповнився метушнею зборів. Господар, побачивши кота, потер його за вухом:

— І ти тут? Як… А втім, я вже нічому не дивуюся.

Дорога додому була приємною. Сміливець провів її на руках Господині. Коли вони повернулися до свого «Королівства» біля лісу, вже була глибока ніч. У домі знову пахло спокоєм. Сміливець заліз на диван, відчуваючи приємну втому.

«Все ж таки люди — дивні створіння, — подумав він, заплющуючи очі. — Стільки галасу через колір машини. Добре, що в них є я».

Він прочинив одне око й зустрівся поглядом із Тасею. Кішка якось дивно дивилася на нього, розмахуючи хвостом, але сил з’ясовувати, чого вона хоче, вже не було. Кіт солодко позіхнув і заснув найміцнішим сном. У домі знову запанувала «хороша» тиша щасливого дому.