Глава 5

На вулиці вже давно стемніло, коли Сміливець нарешті знайшов потрібний дім. Якби хтось запитав його: «Як?», — він, мабуть, не зміг би відповісти. Він був тут лише один раз, восени минулого року, і дороги спеціально не запам’ятовував. Але котяче серце вело його надійніше за будь-який навігатор.

Це точно був той самий дім. Сміливець упізнав його відразу: за трохи перекошеною хвірткою та старою яблунею біля воріт, яка в місячному світлі здавалася срібною через молоде листя, що тільки-но проклюнулося. У животі кота наполегливо бурчало, лапи гуділи від довгої дороги, у горлі пересохло, та Сміливець уперто йшов уперед. Його місія була майже завершена.

Він спритно прослизнув під хвірткою й підтюпцем рушив доріжкою. На превелику радість кота, вхідні двері виявилися трохи прочиненими — їх підперли старим капцем, аби до кімнат заходило свіже весняне повітря.

«Оце пощастило!» — майнуло в голові Сміливця.

На нижній сходинці стояла кимось забута мисочка з водою. Кіт вагався лише мить: спрага була надто сильною. Він швидко втамував її, відчуваючи, як до нього повертаються сили, і тільки після цього безшумно прокрався всередину.

У домі панувала тиша. Вечір остаточно передав кермо ночі, і мешканці дому, певно, вже бачили десятий сон. Але Сміливець не збирався відпочивати. Він уловив рідний запах своїх людей і впевнено рушив углиб кімнат.

Усередині дім зустрів Сміливця запахами, які він упізнав би з тисячі: тонким ароматом Сашиного шампуню й ледь вловимими нотками парфумів Господині. Тут не пахло лісом чи смердючим автобусом — тут пахло своїми.

Кіт рухався безшумно, його лапи тонули в м’якому килимі коридору. Він зазирнув до першої кімнати. У місячному світлі, що падало з вікна, Сміливець побачив Сашу. Дівчинка спала на дивані, згорнувшись калачиком і скинувши на підлогу ковдру. Серце кота забилося швидше від радості. Йому до нестями хотілося стрибнути до неї, лизнути в щоку й замуркотіти так голосно, щоб вона одразу прокинулася. Але він розумів: спершу треба знайти Господиню й вирішити головне.

Він рушив далі. Двері до дальньої кімнати були прочинені. Сміливець зазирнув усередину: на широкому ліжку, укрившись до самого підборіддя, спала дівчина.

«Ну, нарешті», — подумав Сміливець.

За своєю старою звичкою кіт вирішив не просто розбудити її, а зробити це якомога лагідніше. Він стрибнув на край ліжка, намагаючись не хитнути матрац. Людина навіть не ворухнулася. Сміливець почав повільно пробиратися під ковдрою. Протиснувшись углиб, він повз уперед, аж поки його рожевий ніс не вперся в щось м’яке.

«Зараз вона розплющить очі, побачить мене — і всі біди скінчаться», — мрійливо вирішив кіт. Він почав вібрувати своїм найкращим муркотінням і легенько торкнув сплячу лапкою просто під ковдрою.

Ефект перевершив усі очікування.

Ковдра різко злетіла вгору. Сміливець чекав побачити лагідну усмішку, але натомість зіткнувся носом до носа з круглими від жаху очима незнайомки.

— А-а-а-а-а! — прорізав нічну тишу пронизливий крик.

Сміливець відлетів назад, ледь утримавшись на краю ліжка. А от дівчині пощастило менше — вона з гучним ляпком звалилася на підлогу, потягнувши за собою всю ковдру.

«Це не Господиня!» — обпекло мозок кота.