Глава 4

Ліс прийняв його не одразу. Коріння чіплялося за лапи, сухі гілки норовили хльоснути по боках, а нещодавній біг уздовж траси давався взнаки — дихання стало глибшим, рухи трохи важчими. Сміливець і далі тримався бадьоро, та сили вже не здавалися безмежними.

Коли він почув дзюрчання води, радість була майже дитячою. Спрага пекла горло, і кіт поспішив до річки, не помітивши, що тут він уже не сам.

Він жадібно лактав, великими ковтками, коли відчув погляд. Важкий. Тиснучий. Такий погляд не дивиться — він прицілюється.

На іншому березі стояв сікач.

Сміливець завмер. Уперше за весь шлях у його голові майнула неприємна думка:

«Оце — серйозно».

— Хрю! — коротко й владно хрокнув кабан, переступивши з копита на копито.

Сміливець оцінив ситуацію. Супротивник був величезний, але кіт розсудив, що така гора м’язів навряд чи вміє граційно плавати.

«Подумаєш, свиня-переросток», — вирішив він і, проігнорувавши лісового господаря, знову нахилився до води.

Ця зневага розлютила сікача. Кабан гучно, люто хрюкнув, зробив три рішучі кроки, опинившись по черево в крижаній воді, й з силою тупнув ратицею, здійнявши фонтан бризок.

Сміливцю це зовсім не сподобалося. Відірвавшись від пиття, він вигнув спину дугою, настовбурчив шерсть так, що здався вдвічі більшим, і видав такий грізний шип, який зривався з нього лише в крайніх випадках.

Сікач, ніби тільки цього й чекав. Він із несподіваною швидкістю рвонув уперед, розтинаючи воду грудьми.

«Перепливе! Блін, перепливе!» — майнуло в голові Сміливця, коли він побачив, як легко кабан здолав середину річки.

Коли кабан кинувся вперед і вода вибухнула бризками, Сміливець зірвався з місця, відчуваючи, як лапи ковзають по мокрій землі. Втома, накопичена за день, рвала дихання, серце гупало так, ніби хотіло вирватися назовні.

Він не біг — він рятувався.

Попереду, серед кущів, лежав величезний повалений стовбур. Стара сосна була вигнилою зсередини — вздовж неї тягнувся темний, вузький прохід, пробитий часом і вологою.

Сміливець рибкою пірнув у чорну щілину, майже не знижуючи швидкості. Він мчав усередині, дряпаючи боки об суху деревину, відчуваючи, як стовбур звужується, а позаду наростає люте сопіння й тріск.

Світло спалахнуло попереду — і кіт кулею вилетів назовні крізь розщілину з іншого боку поваленого дерева.

Тієї ж миті пролунав глухий, вологий удар і розпачливе хрюкання. Кабан, осліплений люттю, сунув морду слідом — і намертво застряг у трухлявому стовбурі.

Сміливець зупинився, перевів подих і лише тоді дозволив собі обернутися.

Він підійшов ближче, оцінивши свою роботу. Кіт тричі — за Господиню, за Сашу і за себе — копнув задніми лапами, жбурнувши в бік пихливого п’ятачка грудку землі.

— Будеш знати, як заважати котові важливі справи робити, — фиркнув Сміливець.

Не гаючи більше ні хвилини, він розвернувся й попрямував до узлісся. Лапи налилися свинцевою важкістю, та він не зупинявся. Ліс рідшав, і попереду вже виразно відчувався запах великого міста.

Місія тривала.