Глава 2

День повільно згасав, поступаючись місцем сірим сутінкам. Тиша в домі стала густою, майже фізично відчутною. Господар так і не запалив світла; він сидів за столом, важко підперши голову руками, і в цій темряві скидався на нерухому кам’яну статую. Сміливець, згорнувшись клубком на дивані, не зводив із нього уважного погляду. Кіт відчував, як від людини йдуть хвилі гіркоти, і це тривожило його сильніше за будь-який лісовий шерех.

Настала ніч, та сон не приходив. Щойно Сміливець заплющував очі, як перед ним знову спалахували картини денної сварки: речі, що летіли в сумку, сльози Господині й перелякане личко Саші. Він розплющував очі, сподіваючись позбутися марева, але натрапляв на глуху, ватяну тишу. Колись давно, у його минулому житті, ця тиша була вірним союзником, символом безпеки й незалежності. А тепер вона здавалася ворогом, який по шматочку з’їдає його затишний світ.

Ніч минала важко й уривчасто. Вона тягнулася, чіпляючись за кути кімнати, за дихання сплячого Господаря, за кожен шерех. Сміливець то заплющував очі, то знову розплющував їх, але спокій так і не приходив.

І лише коли по стіні ковзнув перший, ще холодний і блідий промінь світанку, кіт зрозумів — чекати більше не можна. Усередині нього щось остаточно склалося й стало на своє місце. Час настав.

Котяче чуття — гостре й безпомилкове — підказувало напрямок. Він пам’ятав той дім на околиці великого міста, куди їх возили в гості. Там було надто шумно, пахло чужими людьми й бензином, і тоді Сміливцю там зовсім не сподобалося. Але саме там зараз була його родина. І хто, як не він — захисник і хранитель дому, — мав усе виправити?

Кіт різко підвівся на лапи. Господар так і заснув у незручній позі просто за столом, його дихання було важким. Щоб не розбудити його, Сміливець вирішив вислизнути через кватирку. Він зробив короткий розбіг, звично стрибнув на підвіконня і вже поставив лапу на скло, готуючись до стрибка у зовнішній світ, як раптом завмер.

Його увагу привернула миска. Вчорашні переживання були настільки сильними, що Сміливець зовсім забув про обід і вечерю. У животі зрадницьки й вимогливо забурчало. Кіт завмер у нерішучості. В голові майнула мудра думка: вирушати в далеку й небезпечну дорогу на порожній шлунок — дуже погана прикмета. А Сміливець, як будь-який кіт, що поважає себе, у прикмети вірив.

Він безшумно зіскочив із підвіконня й узявся до їжі. Сміливець їв зосереджено, аж поки дно миски не засяяло дзеркальним блиском. Відчувши приємну важкість усередині, він знову видерся на підвіконня. Цього разу стрибок у кватирку дався трохи важче — задні лапи насилу знайшли точку опори на вузькому виступі.

«Схоже, переїв», — самокритично подумав Сміливець, поправляючи обважнілий бік. Та одразу ж заспокоїв себе: дорога буде довгою, і невідомо, коли наступного разу вдасться так ґрунтовно підкріпитися.

Він на мить озирнувся. Поглянув на сплячого Господаря, на Тасю, яка навіть уві сні притискала вуха, відчуваючи тривогу. Востаннє вдихнув запах рідного дому й рішуче вислизнув назовні — назустріч ранковій прохолоді та невідомості.