Глава 1

На вулиці по-справжньому панувала весна. Сонячні промені, вже зовсім теплі, пробивалися крізь ніжну, майже прозору зелень беріз, що саме розпускалися, і весело стрибали по підвіконню. Сміливець розтягнувся на ньому на повну довжину, так що задні лапи ліниво звисали з краю. Він підставив пузце м’якому світлу й мружився від абсолютного котячого щастя.

Життя здавалося ідеальним. У цьому домі він пройшов шлях від підозрілого одинака до повноправного господаря й захисника. Під стелею, у своїй клітці, тихенько поралась Лимонка — золотавий клубочок пір’я не викликав у Сміливця мисливського азарту, лише почуття відповідальності. Десь у кутку, на м’якій подушці в кошику, подарованому Святим Миколаєм, солодко сопіла Тася. У повітрі пахло весняною свіжістю, талою землею і ледь вловимим ароматом ванільних булочок, які Господиня пекла зранку.

Але ідилію обірвав різкий, болісний для слуху звук. Крик.

Сміливець здригнувся — його тіло миттєво перетворилося на натягнуту струну. Він підвів голову, притиснув вуха й завмер. Таке в їхньому домі траплялося вкрай рідко. Зазвичай голоси Господарів нагадували Сміливцю тихе муркотіння, але тепер вони були схожі на удари грому.

Кіт зістрибнув з підвіконня й, намагаючись бути непомітним, завмер у тіні масивного крісла. Те, що він бачив, йому не подобалося. Від слова «зовсім». Господарі, зазвичай такі лагідні й спокійні, тепер нагадували двох розлючених котів із настовбурченою шерстю, які ділять територію перед бійкою. Сміливець бачив, як обличчя Господині почервоніло від образи, а Господар розгублено розводив руками, намагаючись щось сказати, але його голос тонув у потоці звинувачень.

— Я йду! — цей вигук Господині вдарив Сміливця сильніше, ніж якби на нього випадково наступили або прищемили хвіст дверима. У цих словах було стільки холоду, що весняне сонце на підвіконні ніби одразу згасло.

Кіт із тривогою спостерігав, як Господиня витягла з шафи величезну сумку. Вона рухалася поривчасто й різко. Сміливець бачив, як зі злістю й образою, крізь сльози, що наверталися на очі, вона гарячково жбурляла всередину свої сукні, светри й якісь коробки. Слідом у сумку полетіли речі Саші: улюблені шкарпетки із зайчиками — колись вони страшенно його дратували, а тепер пахли домом і нагадували про маленьку господиню.

Саша стояла у дверях, притискаючи до себе старого плюшевого зайця, і її очі були повні нерозуміння та страху. Сміливець відчув цей страх майже фізично. Він обережно вийшов із тіні, підійшов до Господині й спробував торкнутися її ноги своєю м’якою головою, замуркотіти, відволікти, нагадати, що він тут, що вони — одна родина. Але вона в поспіху й гніві навіть не помітила його, ледь не зачепивши сумкою.

— Збирайся, Сашо! — кинула вона доньці.

За кілька хвилин, які здалися Сміливцю вічністю, дім здригнувся. Гучний, остаточний грюк вхідних дверей змусив здригнутися всіх: і Лимонку в клітці, і Тасю, що прокинулася, і саме серце Сміливця.

Грюкіт дверей ніби вирвав із дому саме повітря. Простір осів і завмер. У ньому більше не було муркотіння, дитячого сміху й запаху теплих булочок — лише холодна, чужа тиша, просякнута пилом і бідою.

Дім замовк.

На підлозі сирітливо лежав Сашин капець — той самий, який вона загубила в метушні. Кіт підійшов до нього, втягнув знайомий запах і тихенько торкнув лапою. Взуття не відповіло.

Господар сів за стіл. Сміливець чув його важкі зітхання. Він розумів: людина страждає, але замкнена у власній гордості, немов у клітці. А Сміливець був вільний. Його «королівство» тепер не обмежувалося стінами — воно було там, де була його родина.