Сміливець та хвостаті злодюжки

Сміливець дрімав на веранді, підставивши пузо лагідному сонцю. Повітря було теплим, насиченим ароматами прілих яблук, нагрітого дерева та рідкісних, трохи зів’ялих квітів. Кінець літа відчувався в усьому: у сонній тиші двору, в лінивому гулі бджіл, у тому, як м’яко тріщав під пазурами старий килимок біля дверей.

Він витяг лапи, перекинувся на бік, позіхнув із такою гідністю, ніби щойно закінчив важливе засідання котячої думи. Десь у саду дівчинка голосно сміялася — її голос перегукувався з карканням ворони. За мить із ґанку гримнуло відерце, і Сміливець смикнув вухом, але залишився лежати: тривоги не було.

Будинок жив спокійно, як і личить дому, в якому все нарешті усталилося. Господиня куховарила на кухні, наповнюючи повітря ароматом ванілі та смажених яблук. Дівчинка ганялася доріжкою за метеликом, попутно втрачаючи один тапок. Навіть рюкзак-єнот — той самий, що підозріло зиркав із полиці, — мирно лежав, поки його господиня відпочивала на літніх канікулах.

Сміливець давно вже пробачив їм вторгнення. Точніше, поблажливо погодився прийняти його. Особливо після того, як господиня навчилася готувати курку так, як він любив, а дівчинка — чухати його за вухом саме там, де треба.

Він не брав участі в галасливих іграх, не сідав на руки і не валявся на підлозі — він був вищий за це. Але супроводжував їх, як ведеться котові з місією. Пройшовся вздовж грядок, обнюхав кущі, перевірив комору, заглянув у хлів — чи не завелася там нова миша. Сидів на ґанку, коли вони йшли, і зустрічав, коли поверталися.

Дні текли, наче сироп — солодко й неквапливо. Сміливець знав: так буде завжди. Так і має бути. І ніхто — ніхто не посміє це порушити.

Він заплющив очі. Десь неподалік дятел постукував по березі. Дівчинка в саду раптом голосно вигукнула:

— Мамо, а чи можна потім Сміливця покатати в колясці?

Сміливець пирхнув. Навіть не думай, пустунко.

Ніщо не віщувало біди. І ось...

Першим тривожний сигнал пролунав від господаря.

— Дивно, — бурмотів він, зазираючи до холодильника. — Начебто було…

Він почухав потилицю й довго дивився на порожнє блюдце, в якому ще вчора лежали дві котлети, любовно засмажені з цибулею.

Сміливець у цей час грівся біля вікна й удавав, що йому все одно. Він чудово знав: якщо в домі щось зникло, винний буде не холодильник і не протяг.

— Та ти ж учора сам їх доїв, — сказала господиня, дивлячись на порожнє блюдце.

— Одну, — заперечив чоловік, потираючи підборіддя. — А дві я спеціально залишив на ранок. Я пам’ятаю.

Дівчина теж зазирнула до холодильника, вирішивши пошукати за банками, ніби котлета могла втекти сама.

Сміливець був уже поруч: витягнув лапи, прогнув спину і вдав, що його це не стосується. Але насправді слухав уважно: вухами — туди, очима — убік. Він мав чисте сумління, але погані передчуття.

— Може, ти вночі зголоднів? — невпевнено припустила дівчина.

— Я?! — звів брови господар. — Тоді поясни, куди поділися дві сосиски позавчора?І глянув на кота.

Сміливець ледь помітно здригнувся вусом. Почалося.

— Гей, ну годі, — втрутилася Саша. — Це точно не він! Сміливець вихований. Він навіть на стіл не лізе, я бачила. Він же лицар!

Кіт гідно кивнув дівчинці. Хоч хтось у цьому домі знає правду.

Але ближче до вечора Саша знайшла на столі лише порожню тарілку — ту саму, де залишала шматочок пирога «на потім».Вона встала, повільно повернулася й витріщилася на Сміливця.

— Серйозно?.. — запитала вона з докором. — Я ж тебе боронила.

Сміливець здивувався. Сидів, втягнувши шию, дивився великими очима й ніяк не міг повірити, що й вона теж.

— Та бійтеся Бога, — думав він. — Якби я все це з’їв, я луснув би! Апетит у мене хороший, суперечки немає... але ж не настільки.

Він навіть не став іти. Просто мовчки відвернувся й ліг.

Образу переносив із гідністю. Але несправедливості винести не міг.

Тієї ночі Сміливець не спав.

Він задумав з’ясувати, хто насправді нишпорить у їжі й підставляє його.

Ніч опустилася на село тихо, ніби не бажаючи турбувати ні трави, ні гілок. Лише рідкісний крик сови та шелест листя за вікном нагадували про те, що за межами теплого дому ще жив свій нічний світ.

Сміливець влаштувався біля комори, згорнувшись у клубок. Він не спав. Навпаки — чувся особливий обов’язок не спати. Підозри множилися, а мовчати далі — означало бути співучасником.

Він обрав затишне місце й почав стежити з темряви за дверцятами. Тут, як у театрі, кожна щілина, кожна тінь відігравала свою роль. А він — глядач і актор, мисливець та звинувачений в одній особі.

Протяг холодив вуса, лоскотав бік. Але Сміливець не рухався. Лише вуха тремтіли в такт нічним звукам.

І ось — шерех. Спершу ледь вловимий. Потім більш наполегливий. Дверцята комори злегка хитнулися. Клацнула клямка.

Тінь. Ще одна. З’явилися два пухнасті смугасті хвости, колихнулися в отворі й зникли в темряві кладки. Потім знову здалися. Один із хвостів зачепив бляшанку. Брязнуло.

Сміливець миттєво зірвався з місця.

Він кинувся вперед, як тінь, як блискавка, як справжня стихія відплати… і врізався прямо в пачку з борошном. Та, погано поставлена на ящик, перекинулася, і наступної миті повітря наповнилося білою хмарою.

Кіт виринув із вибуху борошна, чхаючи, з вусами й шерстю, що стирчала вбік, наче зимова шуба.

Позаду — шарудіння, писк, поспішні дряпаючі звуки. Злодюжки шугнули до виходу, перекинувши мішок із крупою та збивши віник. У хаосі Сміливець лише миттю встиг помітити хвіст, що змахнув, і нахабні мордочки, перш ніж запорошені очі остаточно перестали щось розрізняти.

Він кидався по коморі, чхав, відчайдушно витирав лапою ніс і, нарешті, випав на кухню — весь у борошні. На підлозі залишилися чіткі білі сліди його лап, які вели від комори до крісла.

Ранок почався з крику.

— Та глянь на це! — дівчина застигла на порозі. — Все в муці! І лапи, і підлога, і крісло!

Господар підійшов, позіхнув, подивився на сліди. Почухав потилицю.