1 Глава

Марта завжди любила старі будинки. Їхній запах пилу і дерева нагадував їй про дитинство, про таємниці, які ховалися в темних кутках. Але сьогодні все здавалося іншим. Її серце б’ється частіше, і навіть легкий вітерець за вікном викликає лячні відчуття.

— Ти впевнена, що ми маємо це робити? — запитала вона, і в її голосі прозирала тривога.
— Абсолютно, — усміхнулася Ліза. — Мій дід завжди казав: «Не бійся темряви, бо в ній можна знайти більше, ніж світло показує».

Вони стояли перед старим будинком на околиці села. Стіни були вкриті тріщинами, а сад давно заріс бур’яном. Двері скрипнули, коли Ліза штовхнула їх плечем, і всередині повисла густе мовчання.

Марта зробила крок уперед і відчула холод, який пробіг по спині. Ліза тримала ліхтарик і вже крокувала далі, ніби знала, що їх чекає.
— Ну що, почнемо? — тихо прошепотіла вона, і їхні тіні здригнулися на стінах.

Вони пройшли вузький передпокій, пил хрумтів під ногами. Старі меблі стояли як мовчазні свідки давно забутих днів, а в повітрі відчувався запах вологи і старої фарби.

— Тобі не здається, що тут щось… — почала Марта, але Ліза підняла руку, показуючи мовчати.
Десь глибоко всередині будинку пролунало слабке, майже несамовите шурхотіння. Дівчата завмерли.

— Просто стара будівля, — прошепотіла Ліза, хоча її голос тремтів.
Марта здригнулася, коли хтось тихо постукав у підлогу далеко позаду них. Вона повільно підняла ліхтарик, і світло ковзнуло по стінах, висвітлюючи плями старої фарби і павутину.

— Ти чуєш?.. — спробувала Ліза відвести увагу. — Це тільки старі дошки.
— Може… але щось мені не подобається, — пробурмотіла Марта, стискаючи ліхтарик, ніби він міг захистити від того, що ховається в темряві.

Вони обережно рушили далі, а вузький коридор перед ними, темний і задушливий, ніби чекав, щоб захопити їх у свої обійми. І саме тоді вони почули перший дитячий сміх, тихий і глухий, що ледь долинав крізь стіни…

Темний коридор був вузьким і задушливим, стіни вкривала павутина. Ліхтарик у руках Марті тремтів від її власних пальців, і світло ковзало по дверях із облупленою фарбою. Попереду йшла Ліза, намагаючись не дивитися в бік чорних пройм.

— Мені це не подобається, — нарешті прошепотіла Марта.
— Ти завжди ниєш, — відповіла Ліза. — Тут просто будинок. Порожній.
— Тоді чому ми чуємо кроки?
— Це наші кроки.
— Брехня. Там ще хтось є.

Вони зупинилися одночасно: підлога дійсно скрипнула позаду. Ліза різко озирнулася, але позаду нікого не було.

— Бачиш? — вона намагалася усміхнутися. — Ніхто за нами не йде.
— Тоді чия це тінь? — Марта підняла ліхтарик. На стіні миготіла тінь, яка не повторювала їхніх рухів.

У повітрі почувся короткий сміх — дитячий, але глухий, ніби з-під води.

— Я ж казала! — Марта вхопила подругу за руку. — Тут щось є!
— Заспокойся, — пробувала стримати голос Ліза, хоча сама зблідла.
— Це було не вітром і не старими дошками!
— Тихіше, — вона різко приклала палець до губ. — Якщо воно почує нас…

Сміх повторився, цього разу ближче. Десь за дверима ліворуч хтось тихо постукав.

— Я не піду туди, — відступила Марта. — Хай що там, я не відкриватиму!
— Ми повинні. Інакше воно саме вийде, — твердо відповіла Ліза.
— Ти здуріла?! Це ж очевидно пастка!
— А якщо там дитина?

Вони обмінялися коротким, повним страху поглядом.

Двері повільно рипнули самі по собі, відчиняючись лише на щілину. Усередині було темно, і ніщо не рухалося.

— Чуєш?.. — Ліза вдивлялася в темряву. — Хтось дихає.
— Не підходь ближче!
— Мені треба знати.
— Лізо, будь ласка, зупинись!

Ліза простягла руку до дверей. Марта тремтіла, стискаючи ліхтарик. Їй здалося, що за щілиною блиснули два маленькі світлі ока.

— Воно дивиться на нас… — видихнула вона.
— І чекає, — відповіла Ліза, не відводячи погляду.

Двері відчинилися ширше — без жодного дотику. Холодний подих потягнувся з темряви, і ліхтарик раптом згас.
Марта скрикнула, але звук застряг у горлі. Тиша впала так густо, що чути було, як калатає серце.

— Лізо?.. — прошепотіла вона.

Відповіді не було. Лише легке шарудіння з кімнати, ніби хтось пересувався по підлозі.
Марта зробила крок назад, коли раптом ліхтарик сам блиснув — коротким, хижим спалахом.

У промінні стояла Ліза. Але її очі тепер світилися тим самим тьмяним світлом, яке Марта бачила крізь щілину.
Обличчя подруги було спокійне, занадто спокійне.

— Ти… бачиш? — промовила вона дивним, порожнім голосом. — Воно не страшне. Воно просто хоче, щоб ми лишилися.

Марта відступала, хитаючи головою.
— Лізо, вийди звідти… будь ласка.

Та Ліза лише усміхнулася. З темряви за її спиною знову почувся дитячий сміх, тепер — зовсім поруч.

— Ми ж тепер разом, — прошепотіла вона. — Назавжди.

Світло згасло. І коридор знову став порожнім.

Марта кинулася бігти. Ліхтарик випав із рук, покотився під стіну, залишивши позаду себе тонку смугу світла.
Коридор, здавалося, подовжувався з кожним кроком — двері, які мали вести назовні, ніяк не наближалися.
Позаду чути було тихий шепіт:

— Не тікай… ти ж не залишиш мене саму?..

Голос Лізи лунав зовсім близько, але коли Марта озирнулася — нікого. Лише темрява.

Вона зірвалася на крик, рвонула ручку вхідних дверей — ті відчинилися з тріском, і дівчина вибігла надвір.
Свіже повітря вдарило в обличчя, вона впала на коліна на вологу землю й довго не могла зупинити тремтіння.

Навколо — тиша. Старий будинок стояв нерухомо, як завжди. Вікна — чорні, слідів світла немає.

Марта нарешті зібралася з силами, глянула на двері. Вони були щільно зачинені.
І тільки тоді вона помітила: на порозі лежить її ліхтарик.
Вона ж його кидала всередині.

Марта повільно підійшла, узяла ліхтарик. Коли натиснула кнопку — світло спалахнуло.
На склі дверей відбилися два силуети. Її власний… і ще один, дитячий, поруч.