Смертні картини

У цій квартирі не залишилося жодної вільної стіни. Шпалери були завішані газетами, а поверх них — картини. Десь у далекому кутку стояли пейзажі, натюрморти, портрети, але більшість приміщення займали зображення жіночих тіл. Художник любив малювати жінок на мольбертах і полотнах, але це були не звичайні жінки — вони всі були мертві.
Кілька років тому, коли художник тільки починав свою кар’єру, він поступово розвивав мистецтво і закохувався в природу, яку так любив зображати на картинах. Завжди носив із собою олівець і блокнот, на випадок, якщо знадобиться щось швидко замалювати, коли під рукою не буде фарби.
І ось такий випадок настав. Прогулюючись набережною, він зустрів погляд дівчини — і одразу покохав її. Не серцем, а очима. Її риси були ідеальні, такі, які хочеться малювати вдень і вночі. Дівчина була неймовірно вродлива, і не гаючи часу, художник запросив її до себе, аби написати портрет. Молодиця не змогла відмовитися.
Перший начерк був готовий. Чоловік отримував задоволення від того, що тримає пензлик у руці і веде ним по полотну, малюючи ті рожеві губи.
Створення портрету зайняло чимало часу — не один день. Дівчина приходила до художника регулярно, кожну суботу. З часом молодиця почала закохуватися. Але для художника це не мало значення. Він був одержимий своєю роботою: кохав не її, а картину, захоплювався її вигинами та рисами лише тоді, коли малював.
Це переросло у хвору фантазію. Художнику було замало фарб — йому хотілося надати картині більш натурального вигляду, і тоді почали приходити божевільні ідеї.
— Додамо до моєї картини твоє волосся! — сказав він, схопивши ножиці, і відрізав косу дівчині.
Вона навіть не промовила слова, бо була готова віддати все, що потрібно художнику.
Він приклеїв волосся до полотна, створивши ефект натуральної зачіски. Але це задовольнило його лише на ніч.
Наступного разу, коли дівчина прийшла на сеанс, він попросив її заплакати, аби додати до фарб її сліз і отримати натуральний відтінок шкіри. Та красуня ніяк не могла змусити себе плакати: як би вона не кусала себе і не щипала, нічого не виходило. Аж поки художник не схопив молоток.
Він поклав руку дівчини на тумбочку і вдарив по ній, зламавши пальці. Кімнату заповнили несамовиті крики. Нарешті дівчина не просто заплакала — вона ридала так, що тепер її сліз вистачило б на увесь холст.
Але й цього йому було замало.
Наступного разу, коли вона завітала на новий сеанс, художник зустрів її прямо на порозі з ножем.
— Мені потрібна твоя кров!
Він жадав написати картину кров’ю і нічого не могло зіпсувати його план. Дівчина була так сильно закохана в нього, що навіть не помічала його одержимості, готова була віддати і кров, і серце. Але щось усе ж її зупинило.
— Я більше не братиму в цьому участь! — сказала вона і, поки не було запізно, пішла геть.
Художник був у розпачі. До завершення картини залишалося кілька штрихів, а дівчина все зіпсувала.
Він намагався не опускати руки, хотів закінчити картину по пам’яті, але нічого не виходило. Кожен начерк, кожна лінія здавалася не такою. Не тому, що він її забував, а тому, що втратив натхнення.
— Не те! — вигукнув він, кинувши на підлогу пензлик. — Краще отак! Хоча ні, краще так! — Він дістав новий пензлик і знову наносив лінії. — Ні! Ні! Який жах… Все не так. 
Чоловік схопився за голову, майже не вириваючи волосся.
— Це мало стати геніальним витвором! Що це? Що це? Що це? Лайно!
Художник схопив телефон і зателефонував дівчині, яка ще кілька днів тому була його натхненням, а тепер навіть пензлик втримати не міг.
Молодиця погодилася на ще один сеанс, аби її кохання нарешті завершило картину і звернуло на неї увагу. Він обіцяв більше без божевільних ідей, але не втримався. У його планах було дописати картину кров’ю дівчини — щоб вона була не лише малюнком, а частиною її самої. Але дівчина знову відмовила і вирішила, що цього разу покине його назавжди.
На жаль, вона не встигла дісталася навіть дверей.
Чоловік схопив ніж і підійшов до неї, встромив його у спину — ще раз, і ще раз. Вона впала на підлогу, а навколо утворилася калюжа крові, змішаної з розлитою білою фарбою.
— Неймовірно! — вигукнув він, схопившись за новий холст. Почав малювати бездиханне тіло дівчини. Натхнення повернулося до нього блискавично. Йому здавалося це набагато гарнішим, ніж звичайний портрет. Фарба поєднувалася з кров'ю, надаючи рожевий відтінок малюнку. Художник вмочив пензлик у кров на підлозі і зробив перші начерки. Колір був насичений, густий, а у повітрі стояв металевий запах. 
Чоловік малював і вдень, і вночі. Отримував неймовірне задоволення від процесу і від майбутнього результату.
Коли картина була завершена, він позбувся тіла й прибрав усе, але бажання малювати нікуди не зникло. Він знову опинився на тій самій набережній, де зустрів свою першу жертву. Тепер він точно знав: ніяких портретів, лише кров і фарба. Художник божеволів із кожним днем. Він прагнув натхнення з металевим запахом.
Раз на два місяці він приводив нову музу, і кожна з них закінчувала однаково — смертю на його холсті.
Його фантазія генерувала ідеї одна за одною. Чоловік холоднокровно вбивав жінок, надавав їм потрібного вигляду, підбирав певні пози і фарби — багато, багато фарб. Він виливав на бездиханні тіла майже повні банки і малював те, що отримував. Йому подобалося, як різні кольори поєднувалися з кров’ю.
За рік смертними картинами була увішана вся квартира. Кожного ранку художник прокидався і милувався своїм витвором мистецтва. Але з кожним днем ставало все важче знаходити натхнення, адже по місту пішли чутки про зниклих вродливих дівчат. Чоловік розумів — за ним скоро прийдуть і знайдуть галерею понівечених тіл.
Він бажав слави, хотів, аби світ побачив його картини. Але легко здогадатися, що як тільки поріг переступить поліція, вони заберуть усе як докази, а потім знищать — і від художника залишиться лише пам’ять. Йому було достатньо й цього, аби кожна собака запам’ятала його як божевільного, але геніального художника.
І тоді йому прийшла ще одна ідея. Він зрозумів: у галереї не вистачає останнього екземпляра — його самого!
На підготовку вистачило доби. Він підібрав одяг, обрав вдалий час, повністю вилив на себе золотисту фарбу, підготував новий чистий мольберт і пензлик. Залишив записку, а потім вибив стілець з-під ніг і мотузка затяглася на шиї, перекривши повітря.
У день, коли поліція потрапила в квартиру художника, вони знайшли тіло чоловіка підвішене до стелі. Воно здобуло синюватий відтінок, а золотиста фарба здавалася проблиском сонця серед похмурого дня.
Один з чоловіків у погонах взяв до рук записку, що лежала на столі, і розгорнув її:
«Моя смерть це не самогубство. Це крок у майбутнє. Геніальне, божевільне, але таке захопливе. Я хочу стояти на полиці, як усі мої смертні картини, серед тих дівчат, які віддали своє життя за мистецтво. Вони стали фарбами. Стали світлом і тінню. Я подарував їм вічність.
Прийшла моя черга.
Мольберт і пензлик на столі.
А тепер малюйте!»