Сон про Ліліт, кайдани для Макса

Ніч. Покинута церква. Свічки догорають. Аліса спить, загорнута в стару ковдру, що пахне попелом і снігом.

Їй сниться.

Темне озеро. Тиша. Серед води жінка з рудим волоссям і сумними очима. Вона стоїть босоніж, тримаючи у руках маленький ліхтар.

— Алісо…  говорить вона лагідно.

— Ви… Хто ви?

— Я — та, кого він любив. Та, чия смерть зробила його демонічним. Але в тобі… в тобі він бачить шанс. Світло, якого в нього вже немає.

— Я вас бачила шепоче Аліса. У його очах.

Жінка усміхається.

— Не бійся. Але й не довіряй темряві повністю. Навіть якщо вона прийшла тебе захистити.

Ліхтар блимає.

— У твоєму серці сила. Але вони спробують її викрасти.

Вода починає кипіти.

— Прокинься… Прокинься, Алісо!

Дівчинка стрімко відкриває очі. Її подих — рваний. Вона дивиться на сплячого поруч Макса.

— Ліліт шепоче вона.

    Її звали Ліліт.

Макс сидить біля входу в стару церкву заглиблений у себе.

Аліса обережно підходить. У неї в руках шматок тканини, на якому вона вночі малювала.

— Це вона?  питає тихо.

— Жінка зі сну її звали Ліліт?

Макс не відповідає.

Аліса сідає поруч. Дивиться вдалечінь. Малюнок  між ними. Там жінка з рудим волоссям, що тримає серце у долонях.

— Вона була доброю? — знову питає Аліса.

Макс закриває очі. Відповідь так і не лунає. Замість слів  гіркий подих.

Він нарешті встає.

— Іди за мною.

У притулку Лукаса

Вони приходять до підземного сховища, де живе Лукас, художник, одержимий спогадами. Він давно не малює для світу лише для тієї, кого втратив.

Коли він бачить Макса з дитиною  встає, зблідлий.

— Вона... схожа...

— Це не вона, — перебиває Макс. Але в ній щось є. І якщо я залишу її зі собою вона загине.

— Ти хочеш, щоб я...?

— Захисти її. Ховай. Вчи. Тримай подалі від демонів і... від мене.

Аліса не розуміє, але щось у голосі Макса зупиняє всі запитання.

— Ти повернешся?  питає вона, ховаючись за спиною Лукаса.

Макс не озирається.

— Я не знаю, — каже він.

Макс вирішив повернутися до пекла . Бо краще він прийде добровільно чим вони прийдуть по нього.

Темрява змінилася.

Вона стала щільнішою. 

Вулиця  порожня.

Годинники  зупинились.

І тоді він чує удар крил.

Тінь опускається з неба  величезна, палаюча.

Із неї виходить Гординя, у золотому плащі. Поруч — Гнів, із ланцюгом. І  Обжерлнвість — з посмішкою, що прорізає простір.

— Брате, каже Обжерливість.

— Як шкода. Ми б могли бути поряд. Але ти вибрав слабкість.

— Я вибрав серце, — шепоче Макс.

— Тоді ти його і втратиш.

Ув'язнення

Макс у кайданах. Камера з чорного скла. Його руки зв'язані пекельними печатками, що пульсують кожного разу, як він думає про Алісу.

За вікном  лише тінь Сатани.

— Зрадники не вмирають,  каже голос у темряві.

— Вони служать без серця.

І голос зникає.

Серед натовпу — вона.

Висока, витончена, з рудим волоссям, заплетеним у вільну косу. Її очі точна копія Ліліт глибокі, мов небо перед бурею. У її постаті  щось надлюдське, невловиме, як у танці полум’я.

Вона  не звичайна. Уже давно ні.

Протягом років вона навчалася у Лукаса читала старовинні книги, вивчала захисні символи, алхімію, малювала сердцем, мови що зникли зі світу. Але головне  вчилась розуміти себе. Свої сни. Свої спалахи гніву, коли поруч брехня. Свою здатність бачити тінь  навіть якщо її ще нема.

 У майстерні Лукаса

Лукас старіший, сивий, але руки ще тримають пензля з точністю скальпеля.

На стіні десятки портретів.

Усі з одним обличчям.

— Я не міг намалювати тебе раніше. Бо ти була ще дитиною. А заразья бачу її в тобі. Але й не тільки її. Ти — щось нове.

Аліса усміхається.

— Ви не мій батько по крові. Але ви — мій батько по духу.

Лукас нічого не каже. Лише киває. У його очах — сльоза.

 Макс відкриває очі , по його щочі спускається сльоза. Я такий радий що зміг тебе уберегти 

 Тіні повертаються

Вночі — вона бачить сон.

Макс. Закутий. Кров із очей. Але він тягне руку — до неї. Зі словами, що повторюються знову і знову.

 «Не вір демонам. Навіть тим, хто прийде в світлі…»

Вона прокидається.

Усе тіло вкрите потом.

 У вікно хтось дивиться.

 Тінь.

І зникає.

Аліса помічає її дотик залишає світло на поверхні. Її крок  залишає слід у тіні. Її слова здатні впливати на інших.

Вона запитує Лукаса:

— Що це?

— Це те, що вони боялися. Ліліт передала тобі більше, ніж любов. Вона залишила тобі… силу.

Всюди  камінь, розпечений від вогню, і тиша, яка кричить.

Макс сидів, закутий у ланцюги. Його руки обгоріли, крила — вирвані.

Але душа… ще горіла.

Він зрадив Пекло заради дитини. Заради пам’яті. За неї.