Тінь мого світла

Дні стали однаковими нудні та сірі.
Як під копірку.

І так по колу.
Ранок — школа. Дзвінки, розмови, сміх, втомлені вчителі й надто енергійні учні.
А він як тінь у цьому живому світі де немає місця для ного. Стоїть осторонь. Спостерігає.
Інколи сидить на лавці навпроти неї, дивлячись на газету, якої навіть не читає. Погляд блукає повз літери, але зосереджений на ній. Завжди на ній.

Іноді просто стоїть, поклавши руки в кишені пальта.
Погода змінюється. Люди минають. Я і він стоїть у власній тіні.
Ніхто не звертає уваги.

Макс невидимий як завжди.

Аліса була іншою. Вона… світилася як тоді колись у потязі.
Світла у своїх рухах, у сміху, у жестах у усьому.
Вона не була яскравою— ні. Вона була справжньою.Вона була світлом.
Годує голубів на перерві, сміється так, ніби в грудях не болить, ніби нічого поганого з нею ніколи не ставалося.
Розмовляє з деревами на подвір’ї школи, торкається їх, ніби чує їхні історії.Така загадкова.
Обіймає подругу, яка плаче — так, як колись вона обіймала його.

І кожного разу, коли Аліса сміється — його груди стискає біль.

Вона сміється з іншими не зі мною хоча мені і було достатньо і цього просто бути поруч та бачіти її.

Обличчя було інше а ось волосся,очі й ті самі ямочки на щоках це вже було від неї.
Біль, який водночас нестерпний, необхідний.
Як доказ.
Що вона дійсно тут.

Його спогади плутаються з реальністю. Бо іноді, коли вона нахиляє голову так само, як тоді… коли поправляє волосся… коли зупиняється біля квітки  він ледь не кидається до неї.
Але зупиняє себе.Бо не можна.

Тепер — вона не знає його.
Її душа — пам’ятає. Але тіло — ще ні.

Він вже знає, що мати Аліси — Джулія.
Спокійна, втомлена жінка с болем в очах після зради чоловіка.
Макс бачив її кілька разів вона приходила за донькою після школи, несучи в руках пакети з продуктами. Не поспішала. Посміхалася, коли Аліса щось розповідала.

Він не говорив з нею. Не міг.

Іноді Макс слідує за ними до будинку.
Він не приховується, але й не видає себе. Просто йде на кілька метрів позаду, немов випадковий перехожий як тінь самого себе.
У вечірніх вікнах  світло. Тепле, домашнє. Часом чути музику у сусідей, сміх дітвори що грають я м'яч.

Він стоїть на відстані.
Знає, що не має права.
Але не може не стояти.

Бо це — вона. У новому тілі. У новому імені. Але та сама душа.

І щоразу, коли вона проходить повз нього на шкільному подвір’ї, коли в її очах відбивається сонце, коли вона йде босоніж по траві — його власна тінь стає легшою бо біль стихає.

Якби він міг він би захистив її від усього.
Якби вона тільки… згадала його 

Він бачив її смерті пам’ятав той день.
В той день разом з нею не стало і його .
Демон, створений із болю, а не з гріха.

І тепер він стоїть, дивиться на дівчинку, що сміється, і розуміє:
— Вона повернулась, але не для нього.

Одного дня вона зупинилась.

Макс сидів, як завжди, на лавці. Руки в кишенях. Погляд у нікуди.

— А ви… — сказала вона раптом.
Він ледь не здригнувся, але не підвів очей.

— Ви тут часто. Ви мене… знаєте?

Він мовчав. Усередині — буря. Її голос…
Такий знайомий. Такий чистий.

— Ви не схожі на вчителя. Але і не на стороннього.

Макс повільно підняв очі. Уперше за всі ці дні.

Її погляд — прямий, світлий. Як колись.

— Я просто… — він на мить зупинився, — я просто іноді тут буваю.

Вона нахилила голову. Її руде волосся ледь торкнулося щоки. Дзвіночки на її браслеті ледь зазвеніли.

— У вас дуже сумні очі, — сказала вона, ніби між іншим. — Такі очі бувають у тих, хто колись втратив щось важливе.

І в той момент він зрозумів:
Душа починає згадувати.
Макс не відповів. Лише кивнув, ледь-ледь, майже непомітно. Його очі знову впали на землю.

Вона ще мить стояла, здавалося, борючись сама з собою.

— Мені здається, що я бачила вас уві сні. — Її голос був м’який, розгублений. — Але не таким. Іншим.

Макс стиснув пальці в кулаки. Сни. Вона вже бачить сни.

— І я плакала в тому сні. Сильно. Через вас.

Вперше за весь час він усміхнувся. Ледь помітно, гірко.

— Пробач.