Повернення до Лукаса

Макс повернувся до квартири художника. Але Лукас не відкривав. Двері були прочинені.

Коли він зайшов усередину — відчув холод.

Полотно Ліліт лежало на підлозі. Порване. В обличчя — кинули ножа.

Макс завмер.
Хтось уже був тут. Хтось… з Пекла.

На стіні — напис кров’ю:

"ТИ АБО ВІН. ВИБИРАЙ."
Макс стояв, притискаючи до грудей пошматований портрет.
Очі Ліліт — хоч і подряпані ножем — усе ще світилися смутком.

Він дихав уривчасто, мовби вперше за довгі роки… відчував страх.

Не можна дозволити їм її знищити. Не вдруге.

Він підвівся. Взяв старий дерев’яний ящик із підвалу Лукаса, обгорнув картину ганчір’ям, тканинами, брезентом — і запечатав.

За шепотів на мертвій мові заклинання, відомі лише воїнам Пекла:
Це сховає портрет… на кілька днів. Не більше.

Я мушу знайти Лукаса… до того, як вони знайдуть його.
У тіні міста

Макс ішов без звуку. Ніхто не помічав його. Та все одно… йому здавалося, що за ним спостерігають.

Свічки в церквах тріщали, коли він проходив повз.
Пси вили. А вітри несли шепіт:

— Ти зрадив… Ти втратив суть… Повернися або згори.

Він дістав із кишені старий папір. На ньому — місця, де Лукас міг сховатися.
Цвинтар, старий будинок його дитинства, покинута майстерня на даху музею…

Макс рушив туди.

У майстерні

Стара будівля рипіла під вагою років. На даху — холоду, мов у могилі.

Там, на самому краю, сидів Лукас. Закутаний у пальто, сиве волосся розпатлане.

Макс зупинився. Їх розділяло кілька метрів.

— Вони були тут, — сказав Лукас, не обертаючись. — Я бачив їхні очі. Вони… не людські.

— Я знаю, — тихо відповів Макс. — Я сам був одним із них.

Лукас озирнувся.

— А тепер ти — ні?

Макс опустив погляд.

— Я… пам’ятаю, як кохав. І цього вже досить, щоб Сатана хотів мене вбити.

Тиша.

Потім Лукас підвівся.

— Я не знаю, що ти таке. Але якщо ти пам’ятаєш… значить, ти ще живий.

Вони стояли поруч.
Два зламані чоловіки. Один — митець. Інший — демон.
І між ними — обличчя жінки, яка змінила їх обох.
Макс мовчки стояв біля входу в закинуту каплицю.
Там, глибоко під землею, у старих катакомбах — він сховав Лукаса.

— Сюди не ступає жоден демон. Ця земля освячена до самої кістки, — сказав він художнику.
— І портрет залишиться з тобою. Заховай його. Навіть від себе.

Лукас кивнув. Його очі вже не були порожні.
Він знову тримав у руках пензель — як меч. І хоча боявся — він вірив Максу.

— Ти повернешся?.. — запитав.

Макс не відповів. Лише глянув востаннє… і зник у тінях.

Повернення Макса було, наче грім серед беззвучної ночі.
Демони розступилися. Відчували: щось змінилося.

Він був тим самим. Але очі... горіли інакше.

Він зайшов до тронної зали Сатани, знову в чорному плащі, у броні, як лицар ночі.

Сатана дивився довго.

— Ти затримався, — прошипів він.

— Місія забрала час, — спокійно відповів Макс.

— А лояльність? Її не забрало?

Макс опустив голову. Його голос був залізний:

— Я живу, щоб служити тобі.

І Сатана… повірив. Або зробив вигляд, що повірив.

Але у глибині — він відчув. Вогонь, який ніколи не мав горіти, знову спалахнув.
Школа. Звичайна. Сіра.
Діти бігали подвір’ям, сміялися, тягали рюкзаки, падали, вставали, кричали.
Макс стояв за деревом. Вперше — серед живих, не помічений.

Його місія — завершити угоду з місцевим чиновником. Але щось повело його сюди. Немов… тінь. Відлуння. Спогад.

Вона десь тут.
І він побачив її.

Маленька дівчинка з рудими пасмами. У світлій курточці.
Вона сиділа на лавці й уважно розглядала метелика, що сів їй на руку.

А коли підвела очі…
Макс вперше за багато років забув, хто він.

Це були очі Ліліт. Ті самі. Безсумнівно.

Великі. Глибокі. Світло-сині.
З мікроскопічною родимкою під правим оком.
Вона усміхнулася так, як колись усміхалася вона.

Привіт, — сказала дівчинка, нахиливши голову. — Ви загубилися?

Макс не міг говорити.
Його груди зсередини стискала крига. Він боявся злякати її.
Але і відійти — не міг.

— Ні… — нарешті прошепотів він. — Просто… тебе шукав.

— Мене? А мене звати Аліса! А вас?

— Макс.

— А я люблю метеликів. А ще... сни.
Мені снилась жінка з довгим волоссям. Вона казала, що мене хтось шукає.

Макс ледь не впав на коліна

Вона пам’ятає. Її душа ще говорить з нею. Ліліт… повернулася?

В цей момент пролунала сирена, і вчителька гукнула дітей до класу.

— Я мушу йти. Але ще побачимось, добре? — сказала Аліса, махаючи йому рукою.

Макс стояв, як скам’янілий.
А потім… усміхнувся. Вперше. Без зла, без болю, без маски.

Він зрозумів: душа Ліліт жива.
І тепер — у цьому світі є за що боротися.