У пеклі

Пекло ніколи не мовчало. Навіть тиша тут мала звук — важкий, напружений, як перед бурею.
Сатана стояв на краю крижаного залу, заглиблений у себе, здавалося — нерухомий, як скеля. Але всередині нього знову починало щось кипіти.

Він відчув.

Тонку зміну. Пульс, ледь чутний трепет у самому серці його царства.
Його вірний — той, кого він особисто підіймав з пороху, кому довірив власну тінь — починав коливатись.

— Вогонь його душі... почав світитися, — прошепотів один із демонів, обережно схилившись.

Сатана не ворухнувся. Тільки куточок вуст сіпнувся, наче від згадки про щось далеке.

— Світло... — повільно повторив він. Голос був майже лагідним, але кожна нота несла загрозу. — Світло в наших — це зараза.

Згадка про світло била болючіше, ніж мечі. Колись і в ньому було світло. Колись — воно його зрадило.
З того часу Сатана не просто зневажав світло — він його боявся. Бо світло завжди тягне за собою надію. А надія — це слабкість.

— А заразу треба спалити, — прорік він холодно. Його очі спалахнули кривавим блиском.

Макс, його тінь. Його зброя. Його учень. Його біль.

Він ще пам’ятав, як підібрав його. Розбитого. Порожнього. Як створив з нього демона, відшліфував кожен шрам, кожну тріщину — і зробив зброєю.

А тепер той демон… згадував.

Згадував її.

Ліліт.

Сатана стиснув кулаки. Це ім’я було як ніж. Занадто схоже на неї, ту, через яку він колись зрадив Небо. Через яку став тим, ким став.
Він не дозволить, щоби його вірний знову заглянув у очі надії. Щоби в його грудях спалахнуло щось, схоже на любов.

Це було небезпечно. І боляче.

— Покличте Вітра, — наказав він. — Демона зради. Нехай увійде в серце Макса. Нехай пошепче йому про слабкість, про втрати. Нехай перекреслить те, що було. А якщо не вдасться…

Він нарешті обернувся. Його погляд був темніший за саме Пекло.

— Тоді знищити. Я сам відберу в нього це світло. Хай благословить він останній свій спогад.

Демон поклонився і зник.

Сатана залишився наодинці. Але не зовсім. Бо в голові вже знову оживали її очі.
Не Ліліт. Та, перша. Та, що віддала серце Творцю.

І кожного разу, коли він бачив, як хтось із його демонів починає любити — він чув у собі крик того, ким був колись.
 

— Макс, — пролунало в пітьмі. Голос не кликав — він змушував з’явитись.

Той, кого всі боялись називати навіть по імені, сидів на троні із чорного каменю. Його тінь була глибшою за ніч. Його погляд — мов розпечене лезо.

Макс з’явився перед ним без зайвих слів. Здавався незламним. Але в очах була втома. І щось ще… те, чого не повинно було бути.

Сатана вивчив його погляд. Довго. Мовчки.

— Ти став… тихішим, — м’яко, майже з іронією. — Чи, може, людянішим?

Макс зціпив щелепу. Відвів погляд. Йому знову снилась вона. Її сміх, її пальці, що торкались його щоки. Її смерть.

— Я виконую свої накази, — коротко відповів він.

Сатана підвівся. Повільно. І кожен його крок лунав, наче вирок.

— Виконувати — не означає відчувати. Я бачу твої сни, Максе. Вони мають запах світла. Іменем Ліліт.

Макс здригнувся. У ньому все боролось. Пекло, що зробило його демоном. І спогад, що тримав його живим.

— Це… лише спогади. Вона мертва, — прошепотів.

— А разом із нею мав померти і ти, — гаркнув Сатана, в один момент зірвавшись із спокою. Його голос тріснув, як крига, що не витримала тиску. — Я не створював тебе, щоб ти сумнівався. Щоб ти знову вчився відчувати.

— Я не просив бути створеним! — вирвалося в Макса. Вперше. Як крик душі, що задихається.

Тиша. Гостра, як лезо.

Сатана підійшов ближче. Їхні обличчя — на відстані подиху.

— Що вона зробила з тобою? — прошипів він. — Ти дивишся на світ не моїми очима. Ти більше не мій.

— Я ніколи не був повністю твоїм, — тихо.

Вогонь спалахнув у тронній залі. Але не навколо. У середині самого Сатани.
Бо ці слова були схожі на ті, які йому колись сказала вона —його перше й останнє кохання.
«Я більше не твоя…»

Його кулак стиснувся. На мить здавалося, що він знищить Макса прямо тут. Але потім…

— Я ще дам тобі шанс, — тихо сказав він. — Один. А якщо твоя душа ще раз здригнеться — я вирву з неї все, що в ній лишилося живого.

Макс не відповів. Він просто зник, як тінь.

А Сатана залишився сам. І вперше за довгий час — знову відчув біль.