Зустріч с художником

Темна квартира.
Колись у ній народжувались шедеври, які розривали мистецький світ на частини.
А зараз — стіни вкриті пилом, полотна перевернуті обличчям до стіни,
а посеред кімнати — сам Лукас,
схожий на привида власного генія.

Свічка догорала в банці з-під фарби.
Чоловік сидів на підлозі, загорнутий у стару сорочку.
Порожній погляд — туди, де колись стояла її фотографія.
Тепер — обгорілий попіл.

— Ти знову нічого не їв, — прошепотав він у порожнечу. — Я знаю.
Бо і я — ні.

Він говорив сам до себе,
до неї,
до порожнечі.

Її звали Ліза.
Вона носила під серцем їхню донечку, коли загинула в аварії.
Він ішов по винагороду — вона їхала його зустріти.
Один сигнал світлофора… і все скінчилось.

Після цього Лукас не писав жодної картини.
Бо не було для кого.
Бо не було сенсу.

Макс увійшов беззвучно.
Темрява в кімнаті сама відкрила йому двері.
Його присутність не зламала тишу — вона її підкреслила.

— Я знав, що ти прийдеш, — прошепотав Лукас. — Я давно чекав смерті.

— Я не смерть, — відповів Макс. — Я — після неї.

— Чого ти хочеш?

Макс присів поруч.

— Ти був генієм. Люди бачили світло в твоїх картинах.

— А зараз?

— А зараз вони бачать тільки темряву. Але знаєш що? Їм це подобається.

Лукас гірко всміхнувся.

— Я не малюю. Я живу у власному гнілі.

Макс доторкнувся до старого полотна. Воно само перевернулось.

— Тоді дозволь мені.
Не малюй для них.
Не малюй для неї.
Малюй для мене.

— Навіщо?

— Бо ти знаєш, як виглядає біль. А я хочу, щоб інші побачили його очима того, хто втратив усе.

Макс простягнув йому кисть.
Вона була зроблена з його власного волосся й крові — артефакт, що малює душею.

— Згоден?

Лукас глянув у вікно. Там — ніч. Тиша.
І тінь, що ковтала надію.

— Я згоден.

І він знову почав малювати.

Не небо. Не квіти. Не людей.

А зламані серця.
Порожні очі.
Мовчазних жінок, що стояли посеред вогню.
І темряву, яка посміхається.

Його полотна стали порталами — викликали у тих, хто дивився,
відчуття порожнечі,
розпачу,
і бажання здатись.

Макс усміхнувся.

Ще одне мертве серце знайшло себе.
І ще один солдат приєднався до армії.
Минуло кілька тижнів.
Кисть, яку дав Макс, лежала поруч із полотном, мов мертвий палий янгол.

Лукас не знав, чому кожного разу, коли він сідав до нового портрету,
рука починала виводити одне й те ж саме обличчя.

Очі.
Великі, небесно-світлі, але повні печалі.
Вуста — мов за мить скажуть прощання.
Крихітна родимка на шиї, яку він не міг вигадати.

Він не знав цю жінку. Ніколи не бачив.
І все ж відчував: вона була… знайома.

— Хто ти?.. — шепотів він щоночі.

Полотно оживало.

Обличчя ставало все чіткішим.
На задньому плані з’являвся ліс, сіре небо, і… чоловік.
Темний силует, майже стертий, ніби пам'ять про нього боліла саму картину.

Одного разу, доки він малював, зі свічки впала капля воску — і зупинилась просто біля серця, яке він несвідомо намалював під її шкірою, приховане в тіні.

Серце, розколоте надвоє.

Тієї ночі до кімнати знову увійшов Макс.
Його очі — завжди спокійні — тепер світилися лютим полум’ям.

Він завмер перед портретом.
Його пальці тремтіли.
Він не промовив ні слова.

— Ти знаєш її?.. — тихо запитав Лукас. — Скажи… це справжня людина?
Бо я її ніколи не бачив, але кожного разу… я плачу, коли малюю її очі.

Макс зупинився.
Його голос вперше був не владним, а майже зламаним:

— Це… Ліліт.

— Ліліт?.. — повторив художник. — Ти… її втратив?

Макс не відповів. Лише підійшов ближче і доторкнувся до картини.
Полотно затремтіло.

— Вона була всім, — прошепотів він. — І я її втратив.
Ти не знав її… але її душа знайшла тебе.

Лукас подивився на Макса уважніше.

— Ти… не звичайний чоловік, правда?

Макс усміхнувся. І ця усмішка була страшнішою за крик.

— Ні. Але завдяки тобі я знову бачив її очі.

Цієї ночі Макс не заснув.
Він сидів перед портретом Ліліт.
Його пальці стиснулися в кулак, а в серці… вперше за роки з’явилась тріщина.

Його армія зростала.
Але що буде, якщо він почне сумніватися в самому плані?
Однієї ночі Лукас прокинувся — і помітив, що портрет блимає.

Оченята на полотні — живі. Шкіра — дихає. Вуста… відкриваються.

— Макс… — прошепотіла вона.

Він упав на коліна. Вперше художник, який зобразив смерть, — сам злякався мистецтва.

Макс прибув за кілька хвилин — він відчув тривогу.

Погляд Ліліт із портрету — звернувся прямо до нього.

— Ти відірвав мене від світу, але Бог — сильніший. Моя душа жива. І ти… не забув мене.

У Макса тремтять руки. Він уперше не знає, що сказати.
Він не може знищити портрет. Він не може піти.
І він не може більше бути демоном, не почуваючись живим.
Через хвилину вона знову зникла так начебто її ніколи не було 
Макс ішов крізь ніч. Його кроки не чулися. Земля не приймала слідів.
Він був створінням Пекла, правою рукою самого Сатани, вісником гріха…

Та зараз він ішов… вперше — без мети.

В його серці пульсувала думка.
Тепла. Жива. Зрадницька.

Її очі… Вони бачили мене. Не демона. Мене.

Його спокій зникав.
Усі роки служіння, кров, зброя, армії — все раптом виглядало… порожнім.

У темряві над ним завис демон Сумніву — те, що з’являється лише серед сильних.

— Ти хитаєшся, — прошепотіло воно. — Це пахне смертю.
Макс відмахнувся.

— Мовчи.

— Вона жива. Її дух. Її пам’ять. І якщо вона жива —
то хто ти, Максе?..