Зустріч з Алісой

Через кілька днів

Фін не міг молитися.
Джулія відчувала, що з ним щось не так.
Аліса — плакала ночами, ніби бачила щось у кутку кімнати.

Фін відкрив Євангеліє, але слова стали пустими.
У дзеркалі — він бачив не себе, а той самий погляд.
І в ньому — жар, що стирав совість.

Макс з’явився знову. Цього разу — в сні.
Але сон був реальнішим за дійсність.

— Ти добрий чоловік. Але добро — не захист.
Любов твоя — не безгрішна.
Віра твоя — не вічна.

— Залиши мене! — вигукнув Фін. — В ім’я Бога…

— Бог мовчить. А я відповідаю, — прошепотів Макс і поклав палець на груди Фіна. — Ти перший. Перший із багатьох.

І він прокинувся.

А в руках — лист, що не писав.
Зізнання.
До іншої.
Не Джулії.

Макс пішов, залишивши за собою лише тріщину.
Але тріщина в душі священника — як перша крапля у чаші: достатньо, щоб усе перелилось.
Ніч. Дощ.
Церква залишалася відчиненою довше, ніж завжди.

Фін сидів у храмі наодинці.
Свічки тріпотіли, мов його думки.
Руки стискали розарій, але пальці тремтіли — не від холоду.

Слова молитов плутались.
А серце билося зовсім не від віри.

— Отче?.. — пролунав жіночий голос.

Він озирнувся.
У дверях стояла Марі, нова волонтерка притулку при церкві.
Юна, вразлива, з теплими очима. Вона не виглядала спокусливо — лише… по-людськи ніжно. І цього вже було достатньо.

Він не знав, чому вона залишилась.
Не знав, чому підійшла ближче.
Не знав, чому не зупинив, коли вона поклала йому руку на плече.

Але головне — він не знав, чому дозволив собі те, що сталося далі.

…пізніше, коли було пізно

Він прокинувся у келії.

Марі ще спала поруч.
І сльози вже котились по його щоках.

— Господи… що я зробив?

Але Господь мовчав.
Замість Нього пролунав інший голос — знайомий, зухвалий, спокійний.

Макс стояв у тіні.
Невидимий для світу, але ясний, як гріх у серці.

— Ти зробив те, що в тобі жило завжди. Я лише… дозволив.

— Ні… Я помилився…

— Ти — зрадив. І не тільки дружину.
Ти зрадив Бога.
І себе.

Фін упав на коліна. Йому здавалося, що земля горить під ним.

— Вбери це почуття, — прошепотів Макс. — Біль. Сором. Сумнів.
Це — початок.
Твоя віра була маскою. Тепер — твоя суть.

Макс простягнув руку.
На його долоні — темне пір’я.

— Хочеш очиститися?
Іди зі мною. І не буде більше болю.
Лише холод.
Тиша.
І служіння правді.

Фін не відповів. Але погляд уже не був людським.
Сутінки спадали на місто.

Макс стояв осторонь дитячого майданчика, загорнутий у тінь, непомітний для звичайного погляду. Він щойно завершив свою справу — розбите серце отця Фіна тепер було однією з перших ланок його армії. І все йшло за планом.

Та раптом щось зупинило його.

Крихітний голос.
Сміх — такий чистий, що рвав навіть темряву навпіл.

І тоді він побачив її.
Аліса.
Один рочок.
Руде кучеряве волосся, ямочки на щоках. І… очі.

Його серце — давно мертве, давно мовчазне — здригнулося.

Він зробив крок ближче, не усвідомлюючи.
Простягнув руку — ніби сам не вірив у те, що бачить.

Очі.
Великі, глибокі, точно такі ж, як у Ліліт.

Колір — той самий.
Погляд — дикий і ніжний водночас.
І навіть те, як вона дивилася на світ — як на диво, яке щойно народилось.

Макс опустився навпочіпки.
Вперше за всі роки — не демон, не слуга, не вершник,
а чоловік, якому знову стало боляче.

Аліса підійшла ближче.

В її ручках — лялька. Вона простягнула її Максу, усміхнувшись, мов знала його сто років.

— Привіт, — прошепотів він. — Хто ти?

Аліса не відповіла — вона просто дивилася.
І в тому погляді… він бачив Ліліт.

— Як? — прошепотів він. — Як таке можливо?..

Він не міг відірватися.
Його душа, його прокляття, усе те, що він збудував, — захиталося.

У цю мить Макс відчув:
або це — перевтілення, або… знак.

Знак, що її душа не загинула. Що частина її живе. Тут. На землі.
І можливо… не все втрачено.

Аліса простягнула йому ручку — торкнулася його пальців.
І у темряві, якою була покрита його шкіра, спалахнуло світло. Маленьке. Ледь помітне. Але справжнє.

Макс зник, так само тихо, як і з’явився

Та більше не міг дихати так, як раніше.

Бо тепер знав:
одна душа світиться навіть у темряві.
І якщо він знищить цей світ — то разом з нею.
Макс починає таємно стежити за Алісою. Не як демон — як охоронець. Він не розуміє, чому, але щось у ньому забороняє іншим демонам торкатися її.

Його армія зростає, але щоночі він повертається до будинку Аліси й Джулії. Стоїть у темряві, мов тінь, і стежить, щоб жодна сутність не наблизилась.

Це стає його внутрішнім бунтом. Він — демон, але тепер має… слабке місце. І це слабке місце — дитина.