Після смерті

Темрява. Без вітру. Без неба.

Макс відкрив очі.

Він стояв на краю гігантської прірви, з якої здіймалися потоки багряного вогню.
Навколо — стіни з кісток, архітектура страждань.
А над усім цим — трон, вирізьблений з тіней.

І на ньому — Вогненний Господар.
Очі — як згарище.
Голос — як дзвін на похоронах Богів.

— Ти нарешті тут.

Макс мовчав. Йому не було страшно. Йому було… знайомо.
Наче він давно вже був частиною цього місця. Просто раніше ті двері були закриті.

— Ти прожив життя, проклинаючи небо. Згорів, тримаючи любов, яку не зміг повернути.
Твоя ненависть — чиста. Твоя вірність — безнадійна.
Я бачив це.

— І що тепер? — спитав Макс. — Пекло? Покарання?

— Ні, — відповів Сатана. — Нагорода.
Бо ти — рідкісний. Ти любив настільки глибоко, що не зміг прийняти її смерть.
А тепер ти належиш мені.
Ти не будеш рабом.
Ти будеш силою.

Він підняв руку — і з вогню постала нова форма.

Броня, скута з відчаю.
Очі — чорні, як ніч над могилою.
Крила — не янгольські, а з попелу й вітру.

— Тепер ти — моя права рука.
Той, хто принесе світові забуту правду:
нема вищої муки, ніж любов, яку не змогли врятувати.

— Ім’я мені? — прохрипів Макс, відчуваючи, як усе людське в ньому розсипається.

— Тебе знатимуть як Того, Хто Блукає між Світами.
Але у вогні тебе кликатимуть так, як кликала вона — Макс.
«Його нове життя не мало світла. Але в кожній тіні він шукав її...»

Пекло не палало.
Це було не вогнище — це була нескінченність.
Мільйони душ, що шепотіли, але не кричали.
Тут не карали фізично — тут карали пам’яттю.

Макс ішов серед них.
Високий. У темній броні, яку кували не з металу, а з втрат.
Він не мав серця — тільки порожнину, що ніколи не згасала.

Його називали Той, що мовчить, або Тінь милосердя, бо на відміну від інших демонів, він не катував душі — він слухав їх. І у кожній історії шукав відлуння неї.

— Чого ти хочеш? — якось спитав у нього Сатана, сидячи на троні з чорноти.

— Відповіді.

— Ти вже маєш силу. Маєш безсмертя. Маєш владу над болем.

— Але не маю її.

Сатана сміявся довго.

— О, дурень... Ти думаєш, що я забрав її? Її душа не тут. Вона... за межами. У спокої. Тобі туди не дійти.

— Тоді я хочу піти проти твого світу. Проти правил.

— І що ж ти зробиш?

— Шукатиму щілину. Поміж світами. Бо поки я служу — я маю ходу. І я не зраджую тебе. Але й не зраджую її.

Так і жив Макс.

Сотні років.
Він виконував накази. Збирав душі проклятих, вів загублених у темряву, судив тих, хто вбивав заради слави.
Він був не жорстоким — він був справедливим. І саме тому його боялися найбільше.

Він проходив пекло мовчки.
Але вночі — навіть у світі без часу — дивився вгору.
Там, де мала б бути зірка на ім’я Ліліт.

Він носив кулон, який не зняв ще в житті. І хоч його плоть була з тіней, кулон — горів слабким білим світлом.

Його єдиною слабкістю була пам’ять.

Пам’ять про те, як пахло її волосся.
Як вона сміялась, стискаючи термос у поїзді.
Як сказала: «Я не триматиму двері відчиненими вічно…»

І коли Сатана наказував йому знищити місто, він робив це мовчки. Але залишав одного живого. Того, хто мав любити, але зрадив.
Бо навіть як демон — Макс ніс свою власну місію:

Показати, як виглядає біль, коли ти не цінував любов.
Зал був викарбуваний у чорному камені.
Стіни з черепів.
Світло — від вогнів, що не палили, а тліли.

На троні — Сатана, у темній мантії з живих тіней. Його очі — без зір, але кожен, хто на них дивився, бачив себе в найгіршому вигляді.

Перед ним — сім.

Сім демонів, втілення смертних гріхів:

Гординя — з обличчям золотої статуї, що завжди милується собою.

Заздрість — з зеленими очима, які ніколи не моргають.

Гнів — у палаючій броні, чиї руки — з лави.

Похіть — у тілі  із спокусою.

Жадібність — вкритий коштовностями, з порожніми зіницями.

Лінь — та , хто лежала на троні, наче на надгробку, і посміхалась мляво.

Обжерливість — з чорним ротом, що ніколи не закривається, навіть коли не говорить.

І восьмий стояв окремо.
Не належав до них, але був вище.

Макс.

У чорному плащі, що ворушився, ніби дихав.
Очі — не палаючі, а холодні.
Його душа не жила в ньому — вона жила у втраті.

Сатана підвівся.

— Світ занурюється у хаос. Але хаос без форми — це шум.
Я хочу армію. Тих, кого зрадили. Тих, кого кохали, а потім забули.
Тих, чиї серця не б’ються, але ще болять.

І я доручу це тобі, — погляд його впав на Макса.

— Ти, що любив до смерті.
Ти, що ненавидів навіть Бога.
Ти, хто втратив — і не зламався.

Макс кивнув.

— Я піду. І зберу тих, кого світ зламав почуттями.
Тих, хто ночами кричав у подушку, а вдень посміхався.
Я знайду їх… і запалю в них вогонь, якого вони самі боялися.

Сатана підняв руку.
І перед Максом з’явився ключ із темного срібла — вхід до світу живих.

— Йди. І повертайся не з тілом, а з серцями.
Смерть — не межа.
Любов — твоя зброя.