Поїзд

Він був прекрасен, наче ангел, спущений з небес.
Але в його погляді — лише холод.
У нього було все: гроші, влада, вплив.
Але не було любові. Він зневажав слабких, уникав бідних, а ті відповідали йому страхом.
У 

коли його сестра виходила заміж, в іншому місті він обрав поїзд замість літака — небо ніколи не приймало його. Він підіймався у вагон, коли почув легкий дзвін браслета. Це була вона. Дівчина, що бігла на потяг, запізнюючись. Він подав їй руку.
У той день вони вперше поглянули один на одного.
У той день уперше доторкнулися.
У той день між ними спалахнула незнайома, небезпечна пристрасть.

Вона (несміливо, з легкою усмішкою):
— Вибачте, ви не підкажете, котра година? Телефон сів.

Він (не відриваючи погляду від екрана):
— 18:47.
(Пауза. Все ж підіймає очі.)
— Далеко їдете?

Вона (зітхає):
— Як вийде. До кінцевої. А там побачимо.
(Усміхається.)
А ви?

Він:
— У відрядження. Робота.
(Поглядає на її рюкзак.)
— Ви — студентка?

Вона (сміється):

— Хотілося б. Але поки що тільки офіціантка. І трішки — мрійниця.
(Пауза.)
А ви хто? Судячи з годинника — точно не мрійник.

Він (сухо):
— Підприємець. Звик перетворювати мрії на проєкти.
(Пауза.)
Іноді забуваю, що мріяти — це теж важливо.

Вона (нахиляється ближче, пошепки):
— Якщо зовсім не мріяти — можна перетворитися на камінь.
(Задумливо.)
У вас сумні очі. Хоча, здавалося б — усе при вас.

Він (здивовано):
— А ви спостережлива.
(Пауза. Погляд м’якшає.)
А у вас — надто світлі очі для такої втоми.

Вона:
— Світло всередині не залежить від рахунку в банку.
(М’яко.)
Але ви це знаєте. Просто забули.

Він:
— З вами дивно спокійно. Хоч ми навіть не знайомі.

Вона (усміхаючись):
— Іноді найважливіші розмови трапляються з незнайомцями.
(Тихо.)
А іноді… незнайомці залишаються в пам’яті на все життя.

Поїзд сповільнився хід. Глухо стукотіли колеса.
Станція зустріла його сірим небом і запахом чужого міста.
Вона вже пішла.
Він вийшов, озираючись, вдивляючись в обличчя.
Йшов за рудим волоссям у натовпі, хапав поглядом кожну тінь, кожну постать.
Але її не було.
Вона зникла так само, як і з’явилась — раптово, стрімко, яскраво.
Він не знав ані імені, ані напрямку.
Лише образ. Лише запах. Лише дотик долоні — миттєвий, але такий, що залишив опік.
Навколо — метушня.
Водій махав рукою.
Секретар телефонував.
Сестра писала:
«Ти вже приїхав? Завтра репетиція. Не забудь костюм!»
Він заплющив очі.
Натягнув маску.
Ту саму, що завжди: строга щелепа, порожній погляд, ідеальний контроль.
Всередині все кипіло — але зовні він був із сталі.
Ніхто не повинен знати, як відчайдушно він хоче знову знайти її.
Сестра зустріла його обіймами.
Сміх, квіти, музика. Усі — в очікуванні свята.
Він — в очікуванні болю.

Вона була єдиною, хто колись тримав його за руку по-справжньому.
Тепер і її він втрачав — бо весілля забирало його в інший світ, де йому не було місця.

А та, що могла б залишитися — зникла в потоці облич, не залишивши ані імені, ані знаку.
Тієї ночі він сидів у номері готелю.
Вино. Штори. Тиша.
Він знову побачив її.
Уява підкинула мрію: як вона йде вздовж перону, обертається, усміхається.
Але це — лише відблиск на склі.
Він повільно вимовив уголос:
— Хто ти?..
У той самий час, десь у забутому Богом куточку міста,
де вікна затягнуті плівкою, а ліхтарі давно не світять,

вона сиділа біля старого вікна, загорнувшись у тонку ковдру,
і мріяла про нього — незнайомця з очима, у яких ховалася вічність.
Про дотик, якого ніколи не було.
Про любов, яку малювало лише серце.

Сірі вулиці, сірі будинки.
Місто ніби знало — сьогодні воно повинно бути таким самим порожнім, як і його душа.
Він сидів ззаду у своєму чорному, ідеально вичищеному авто.
Документи миготіли перед очима, але жодне слово не затримувалося в голові.
Краплі дощу били по склу й повільно сповзали вниз, залишаючи сліди не лише на вікні, а й на серці.
І раптом — звук.
Такий знайомий. До болю. До тремтіння.
Дзвін браслетів.
Він відірвався від паперів.
Поглянув у вікно.
Вона.
Мокра. Без парасолі. Усміхнена.
Наче дощ був її другом.
Наче весь світ її не торкався — тільки 

краплі та світло ліхтарів.
Вона спускалася в метро, крок — легкий, волосся прилипло до обличчя, але в очах — життя.

Він застиг.
А потім зірвався.

— Зупини машину! — його голос пролунав, мов постріл.

Водій здригнувся, загальмував.
Він вискочив, не зачинивши двері.
Біг. Крізь калюжі, крізь холод, крізь натовп.
Він кликав її. Але голос тонув у реві дощу й шумі вулиці.

Вона зникла в надрах станції.
Він добіг до входу — порожньо.
Нікого.
Він стискав руками мокрі перила, важко дихаючи.
Сльози змішались із дощем.

Він — чоловік, звиклий керувати імперіями,
стояв на самоті,
наче маленький хлопчик, що загубив маму у величезному супермаркеті.
— Як? — прошепотів він. — Як я знову… упустив тебе?..

Він давно змирився.

Втратив щось таке, чого й не мав насправді.
Не знав імені. Не знав адреси.
А все одно — тужив, ніби втратив частину себе.