III

– Он вона, гляньте! – почулося ще здалеку.

Біля лісу на дівчину вже давно чекали друзі, які тепер полегшено зітхнули.

– Ви всі живі, – радісно підсумувала Марічка, – але когось не вистачає.

– Лісова нечисть зламала руку Ярославу, тому він ще зранку пішов до сільської лікарні, – пояснила Дарина. – А з іншими все гаразд. Пощастило. Та про свої пригоди краще нікому не розповідати, бо люди подумають, що ми понапивалися. Однаково ніхто не повірить у правду.

Друзі провели Марічку до рідної хати, а там вже чекав на неї новий сюрприз: прийшли свати від Ярослава, аби весілля запланувати. Дівчина розгубилася, бо ще після вчорашнього жаху не відійшла. Тільки й переводила погляд то на рушник з хлібом, то на своїх вдоволених батьків, то на Ярослава з гіпсом. Від такої несподіванки навіть слова не встигла сказати, як її вже посватали.

А пізніше Марія до своєї подруги подалася. Хотіла обговорити нічну моторошну пригоду, бо все з голови той лісовий дух не виходив. А Дарина в цей час у садочку біля лісу поралася.

– Знаєш, Марічко, краще не згадувати про те, – відказала вона, коли Марійка почала ділитись переживаннями. – Забудемо, як якийсь страшний сон. Можливо, воно нам і наснилося. Або хтось пожартувати хотів.

– Що ти таке кажеш? Всі ж бачили ту істоту. То чому так говориш?

– Бо боюся! – зізналася Дарина. – Ходять різні слухи про могутнього володаря лісовика і його сина, які охороняють ліс. От ми і натрапили на когось із них. Мабуть, на сина. Менше треба було нашим хлопцям по тваринах стріляти! Ледь життя через них не втратили.

– Якби воно хотіло нас убити, то ми б не врятувалися.

– Хтозна, – зітхнула Дарина. – А ти краще не думай про це, а до весілля готуйся. Все вже село гудить про вас з Ярославом. От заздрю тобі, подруго, бо такого нареченого вихопила.

Та Марія вже не чула подругу, бо за найближчими лісовими деревами побачила того парубка, що її до села привів. Одразу почала напружувати зір, щоб упевнитися, що їй не примарилося. Та через мить його вже більше не бачила.

– Агов! Третій раз запитую: чи підеш на вечорниці. Чи тепер тобі не до гулянок?

– Піду, – спантеличено відповіла Марічка.

Дарина глянула в бік лісу, а тоді сердито запитала:

– Та що там таке? Ти постійно відволікаєшся!

– Примарився незнайомець, який довів мене до села, коли я згубилася в лісі. Я навіть запросила його на вечорниці. Певне, не треба було.

Даринка зацікавлено скорчила гримасу:

– А він гарний?

– Дуже. Зеленоокий такий. І є в ньому щось особливе, хоча це важко пояснити.

– То познайомиш мене з ним. Ти ж не хочеш, щоб твоя подруга залишилася самотньою? А тобі вже й нікого не треба.