II

На ранок Марія прокинулася в лісі від легкого дотику до її обличчя. Дівчина крізь сон замахала руками, відганяючи дрібних комах, але в результаті ляснула когось по руці. Коли розплющила очі, то побачила зеленоокого парубка, який уважно роздивлявся її.

– Хто такий?!

Красень одразу збентежився і відійшов.

– І чому в мене на обличчі якесь листя? – продовжувала допитуватися Марічка.

– Воно всю ніч загоювало подряпини на твоєму обличчі, – пояснив хлопець.

Та подряпини кралю зовсім не хвилювали, бо вона намагалася зрозуміти, чи не наснилася їй вчорашня пригода. Та поки сиділа в роздумах, добре складений юнак кудись прутко почимчикував.

– Ей! Зачекай! Ти залишиш мене посеред лісу?

Марія швидко наздогнала незнайомця, взявши його за плече. Коли ж відпустила, то він торкнувся того місця, немов її дотик зберігся на шкірі.

– Я загубилася, бо вчора вночі нас із друзями щось намагалося вбити, – пояснила вона. – Певне, ти не з нашого села, бо раніше ніколи не зустрічалися, але допоможи мені повернутися до села «Тригілки». Благаю.

Погляди двох незнайомців завмерли один на одному на якусь мить. Кожен із них відчув себе ніяково.

– Йди за мною, – згодом наказав юнак.

Марійка машинально схопила його за руку, хоча не змогла собі пояснити, для чого це зробила. Їй просто закортіло його торкнутися.

– Для чого це? – насторожився хлопець. – Просто йди за мною.

Він привів дівчину до місця, де закінчувався ліс, а тоді розвернувся, щоб піти геть.

– Дякую, рятівнику! Приходь до нас на вечорниці! Я запрошую! – щодуху закричала Марія, хоча ніколи до цього не виявляла такої ініціативи.

Та юнак нічого не відповів.