Розділ 3. Ціна

Перше випробування Відбору обіцяло бути спокійнішим за відсів. Не треба нікуди тікати, використовувати магію чи ризикувати здоров'ям. Тому що насамперед вирішили виставити за двері ту з учасниць, яка виявиться найменш ерудованою. Саме так з логічного погляду пояснювалося те, що змагання за корону починалося з публічної вікторини. І та з дівчат, яка покаже найменші знання, першою вилетить із Відбору.

Звичайно, я цього випробування не боялася. А ось Елеонора… З нею було складніше. Не дарма все життя я робила за неї спочатку домашні завдання в школі, а потім писала їй дипломну в магічній академії, ще й була її репетиторкою перед захистом! Ні-ні, безнадійною дурепою сестричка, звичайно ж, не була. Але розумом теж особливо не відрізнялася. І вже точно не вміла зубрити.

— Підказуватимеш мені! — заявила вона, завалившись у мою кімнату того ж вечора, коли Нейтан оголосив нам про майбутнє випробування.

— Підказувати? Як? — Видихнула я. — Ми ж будемо на очах у цілого натовпу!

— Придумай як! — роздратовано пирхнула сестра. — Ти ж у нас розумна дівчинка. Вікторина пройде у форматі: «Питання та чотири варіанти відповідей». Отже, тобі треба буде подавати мені знаки, який правильний варіант.

— У такому разі треба придумати одразу кілька варіантів знаків, і ти маєш усі їх запам'ятати, — втомлено пробурмотіла я. — Бо якщо система знаків буде одна, судді швидко зрозуміють, що я комусь підказую, і тоді, як мінімум, мене дискваліфікують. Ну а після того, як я помру від Темної обітниці, тобі доведеться проходити решту Відбору самій.

— Годі викаблучуватись, — рипнула зубами Елеонора. — Не тупа, запам'ятаю кілька варіантів знаків. Ти головне їх придумай та допоможи завчити.

— Гаразд, куди подінусь? Зрештою, для цього я тут, — приречено пробурмотіла я.

До вікторини було три дні, які давалися учасницям для підготовки. Достатньо, щоб сестра вивчила всі можливі знаки, якими я їй підказуватиму.

До підготовки сестри я готова була приступити вже прямо зараз... але та заявила, що вона ще має справи, тому прийде до мене через пару годин. І я лише тяжко на це зітхнула, не ставши уточнювати, які ж СПРАВИ можуть бути у учасниці Відбору, якій і робити нічого по суті не треба, окрім як красиво себе подати на випробуваннях і не видати, хто ж робить за неї всю роботу.

Вирішивши дати діловій сестриці розібратися зі своїми справами державної важливості на кшталт підбору піжами для наших душевних вечірніх посиденьок, я вирушила до розташованого неподалік корпусу кафетерію, щоб випити ромашкового чаю.

Але, на жаль, заспокоєння мені сьогодні, схоже, не світило! Тому що саме на вході туди я натрапила на Нейтана. Який, до речі, глянув на мене без особливої доброзичливості.

— А ось і наша остання учасниця, що заскочила в потяг, — посміхнувся він з ледве вловимим глузуванням. — Мені здавалося, дівчина, яка ледь проскочила на Відбір, зараз мала б першою побігти до бібліотеки перед вікториною.

— Не хвилюйтесь, я впевнена в тому, що не провалю перше випробування навіть без бібліотеки, — роздратовано заявила я і вперше у своєму житті так високо задерла носа!

У-у-у-у! Навіть не пам'ятаю, щоб побачивши когось, я колись відчувала таке роздратування! І чого це він до мене, цікаво, вирішив причепитись? Адже я просто пішла чаю випити! Може, він сподівався, що замість мене, тринадцятою до фінішу прийде та дівчина, яка так і не змогла мене обігнати? Тому що вона йому чи то знайома, чи то дочка друзів сім'ї, чи ще якась чортівня. Через провал якої на самому початку він і засмутився, а тепер вирішив визвірятися на мені.

Якщо так, то пішов він у сраку! Щоб мені ще через чужих тарганів пили кров... не вистачало. Своїх проблем хоч греблю гати. У всіх відношеннях.

— Самовпевненість — шлях до поразки. Або навіть ні, шлях до провалу. Ганебного, — простяг куратор Відбору, оминаючи мене — наче лисиця, що придивляється до кролика.

— У такому разі буду із задоволенням спостерігати, як згорить від ганьби ваша впевненість, коли я покажу однозначно не останній результат на вікторині, — заявила я, з викликом подивившись у його смарагдові очі… в яких танцювали справжні іскри запалу.

Він це що, навмисне провокує мене? Але навіщо?

— Подивимося, тринадцята, — гмикнув Нейтан. І, демонстративно закинувши в рот крекер, який до цього моменту тримав у руці, впевненою ходою попрямував коридором. — Адже в житті всяке трапляється, і ніколи не вгадаєш, які сюрпризи ти не врахувала, складаючи свої плани на майбутнє…

Цікаво, на що він натякає?

Після цієї зустрічі я почувала себе настільки розлюченою, що мало не забула, навіщо взагалі туди прийшла! На щастя, варто мені було обернутися, і я побачила стійку, за якою стояла офіціантка, і аромат ромашкового чаю сам по собі сплив у моїй голові, змушуючи підійти туди і втілити свої фантазії в реальність.

— Ромашковий чай і ванільні вафлі, будь ласка, — посміхнулася я, і дівчина відразу ж почала готувати моє замовлення.

— Що, теж захотілося перекусити після шостої? — Почула я добродушний милий сміх. І, обернувшись, побачила дівчину, яку помітила іще на балу — тендітну сірооку білявку Лару.

— Так, не змогла стриматися, — посміхнулася я у відповідь.

— Ой, як розумію! Вічна проблема — спочатку вечорами хочеться якусь смакоту, а потім доводиться вставати раніше, щоб зробити зарядку і вийти на пробіжку, щоб спалити всі ці калорії, перш ніж вони остаточно оселяться на моїх стегнах.