Страшно.
Хижий погляд трохи примружених темно-карих очей, пальці, що давлять на вилиці, та губи, стиснуті в щільну лінію. Мені здається, чи на них справді легка усмішка?
Чи я хочу знати, чого бажає цей чоловік?
Звичайно ж ні!
І водночас це питання не йде у мене з голови.
— То якою буде твоя відповідь, тварюко? — холодно запитав він.
По тілу пробіг холод.
Тварюка...
Раніше б такі слова до болю образили мене. Але зараз я вже не маю права обурюватись, лише з гіркою іронією сприймати як факт, що вони справедливі. Адже я дійсно ніщо інше, як тварюка! Справжній виродок, який справді не має права ані обурюватися, ані відстоювати власну гідність, ані ходити вулицями серед нормальних людей… ані на будь-що інше. Єдине, на що є право в таких, як я, це право на смерть. У той час, як таким, як цей чоловік, належить світ.
— Я чекаю, — нагадав він, сильніше стискаючи вилиці. Вочевидь невдоволений надто довгою паузою.
І що ж я, в моєму становищі, замкнена в цьому пеклі, можу відповісти йому на його пропозицію? Відмовити? Тоді можна навіть не сумніватися, що довго після цього не проживу. А за життя я все одно відчайдушно чіплялася, хоч у ньому для мене вже й не було ніякої надії, тільки цілодобовий кошмар.
— Добре, — прохрипіла я зблідлими губами. — Я згодна.
— Чудово, — кинув чоловік, відкидаючи мене назад, на ліжко — не сильно, ніби відмахуючись від мухи. Але цього для мене, переляканої та розгубленої, зараз було достатньо, щоб втратити рівновагу і впасти на грубе простирадло. Звідки я могла лише знизу вгору дивитися на цього високого, широкоплечого чоловіка в строгому, ідеально скроєному чорному костюмі. З охайно постриженим темним волоссям і сильним, доглянутими руками.
Подивившись на мене так, як зазвичай дивляться на сміття, він розвернувся і вийшов із камери, залишаючи мене тут одну. У чотирьох стінах, укріплених аридіумом — металом, здатним найнадійніше на цій планеті блокувати силу кріморів.
Тепер ця сіра, холодна камера була для мене найзатишнішим і найбезпечнішим місцем на землі. У якому мені, на жаль, не доводилося затримуватись надовго — тільки поспати, відновити сили та тіло. Тому що решту часу я тепер зобов'язана боротися за своє життя… чи, точніше, «існування»?
А ж лише кілька днів тому все було інакше! Я жила в нормальній сім'ї, яку любила, ходила на пари в університеті, гуляла з подружками у вільний час. І майже не дивилася канал Карнавалу смертників, яким транслювалися змагання кріморів у закритій в'язниці, розташованій на острові посеред океану. Канал, звичайно ж, був дуже популярний по всьому світу, а жаліти кріморів нікому б навіть на думку не спало! Але мені це просто не було цікаво. Я, як би це сказати, просто вважала себе поза усім цим. Наче як мене це не стосувалось, тож я просто не хотіла в це заглиблюватись, розбиратись.
Крімори. Загадкові монстри, схожі на людей в усьому, крім одного: їхня кров. Яка за фактом була справжньою зброєю. Вперше їх зафіксували понад двадцять років тому, але причини їхньої появи не знав ніхто. Одні науковці пов'язували це з кометою, що пролітала неподалік Землі саме в той період. Інші вважали, що справа у генетичних мутаціях. Треті взагалі стверджували, ніби все це — чиїсь секретні експерименти, результати яких вирвалися у зовнішній світ і поширилися. Були навіть диваки, що верзли якусь окультну нісенітницю.
Що найстрашніше, цих істот неможливо вирахувати за допомогою лабораторних аналізів — скільки вчені не билися, їм поки так і не вдалося вигадати тесту, здатного вказати на них. Тому залишався єдиний надійний спосіб дізнатися, чи ти сам не крімор: отримати травми, несумісні з життям. Звичайну людину і монстра розділяла єдина частка секунди. Після якої звичайна людина вмирала, але ось крімори... їх в той самий момент рятувала кров. Так потужно це працювало лише один раз, вперше, під час пробудження сили. Не дозволяючи тілу померти, кров моментально відновлювала його і доводила до норми всі процеси життєзабезпечення. Навіть якщо це була куля, пущена в голову, кров перехоплювала її за мить до того, як та потрапить у мозок, виштовхувала та оновлювала пошкоджені тканини.
Наступні відновлення після поранень і травм теж відбувалися вражаюче швидко, хоч і не миттєво. З цієї причини вбити кріморів ставало непросто. Але із цим, як не дивно, найкраще справлявся інший крімор. Використовуючи ту ж саму власну кров, що моментально відновлювалась у тілі, підкорялася волі свого носія і, що найстрашніше, здатна була завдавати фізичної шкоди не тільки істотам із плоті та крові, а й неорганічним предметам. Навіть дуже міцним.
Світові уряди довго думали над тим, як вчинити з такими чудовиськами. Дозволити ходити їм вулицями, звичайно ж, ніхто не збирався. Надто після кількох інцидентів, у яких агресивні крімори влаштовували заворушення та вбивали безневинних громадян (хоча деякі рідкісні активісти і заявляли, ніби заворушення організували самі ж сенатори, які лобіювали антикріморівські закони). Тому вилову та ув'язненню підлягали без винятку всі, в кого фіксували пробудження сили. А місцем, куди вони після цього вирушали, став Карнавал смертників: надійна в'язниця суворого режиму, побудована силами об'єднаних націй.
Що найкумедніше, цьому місцю знайшли дуже корисне застосування, яке одночасно вирішувало проблему свого перенаселення та фінансування. Ув'язнених, які регулярно прибували з усього світу, відправляли на смертельні ігри, де більшість із них благополучно вмирала, незважаючи на регенерацію та дозвіл використовувати всі свої сили. Самі ж ігри транслювали офіційним каналом на весь світ, вони користувалися неабиякою популярністю.