Розділ 16. Чужі сни

Корабель засинав поступово. Ще якийсь час після концерту в коридорах лунали голоси, відчинялися ліфти, хтось сміявся надто голосно й одразу стишувався, немов лякався власного відлуння. Потім звуки кроків порідшали. За останнім запізнілим пасажиром м’яко зачинилася каюта, і на житлових палубах залишилися рівний подих вентиляції та неголосне тремтіння, що йшло звідкись із глибини лайнера.

Князь сидів на балконі своїх апартаментів. Піджак залишив у кімнаті, розстебнув комір сорочки, поставив тростину збоку від крісла. Тут, над водою, було значно приємніше, ніж у прохолоді кондиціонера.

Місяць висів над океаном, трохи затягнутий серпанком хмарки. Крізь її прозорі краї світло розтікалося нерівним молочним колом, а нижче, від обрію до борту, лежала широка срібляста смуга. На віддалі вона здавалася майже суцільною. Ближче розпадалася на довгі стежки, короткі лусочки й гострі спалахи, що з’являлися на гребнях хвиль та одразу гасли.

Князь любив такі години. Удень чужі думки та розмови заважали роздивитися саму людину. Тепер усе це вщухло. Він простягнув «тінь» уздовж темних кают, затримався біля знайомого обличчя й обережно приєднав «відлуння». Замість виразної внутрішньої мови прийшли світло, рух і кілька розрізнених звуків. Чужа думка вже не розповідала — вона показувала.

Зі снами доводилося поводитися терпляче. Образ міг урватися саме тоді, коли починав щось означати, побачене змінювалося, а почуте слово не завжди належало людині, яка ворушила губами. Деякі сплячі взагалі не давали зараз нічого, крім темряви й відчуття спокою; до них можна було повернутися пізніше. Маг не поспішав називати побачене потаємною правдою. Люди охоче вигадували собі чуже життя навіть уві сні, і відрізнити бажання від спогаду часом було складніше, ніж розпізнати свідому брехню.

Першою йому трапилася Ілона. Вона спала на боці, поклавши долоню під щоку; руді кучері розсипалися по подушці, кілька пасом прилипли до губ. У кімнаті було темно. Натомість у її сні стояло таке яскраве світло, що Князь мимоволі примружився. Перед ним піднімалася червона завіса, важка, з темними складками біля підлоги. За нею вже хтось ходив, шарудів паперами й нетерпляче кликав виконавицю головної ролі.

Ілона знала, що кличуть її. Вона стояла перед вузьким дзеркалом у картатій накидці, зі смішною мисливською кепкою на голові та великою лупою в руці. На стільці лежав бутафорський револьвер, якого чомусь не було в тексті п’єси, а помічниця режисера наполягала, що без нього виходити не можна. Ілона відмовилася. Вона грала Шерліку Голмс і збиралася розкрити справу за допомогою спостережливості та дедуктивного метода свого пращура. Уві сні це здавалося важливим.

— Ваш вихід, Шерліко, — прошепотів хтось за плечем.

Вона відсунула край завіси й ступила на сцену. За довгим рядом ламп відкрилася темна зала; облич майже не було видно, зате Ілона відчула, як усі повернулися до неї. Хвилювання піднялося до горла, затрималося там на мить і зникло після першої репліки. Десь угорі висіло лондонське вікно, за яким чомусь рухалися корабельні щогли. Біля каміна сидів поважний чоловік із блокнотом, а над його плечем криво трималася намальована туманна вулиця. Ілона бачила і край декорації, і кабель під килимом, проте це анітрохи не заважало вважати все справжнім.

Зник золотий годинник. У вітальні зібралися троє підозрюваних, кожен із яких довго пояснював, чому саме він не міг нічого взяти. Перший мав білу рукавичку тільки на одній руці, другий тримав чужий капелюх, третя весь час поправляла брошку. Ілона слухала, ходила поміж ними й відчувала, що вже знає відповідь. На підлозі лежала крихітна синя нитка. Вона підняла її двома пальцями, глянула крізь лупу й раптом побачила на ній цілу вишиту монограму, велику, як на театральній афіші.

— Ви забули одну дрібницю, — сказала Шерліка.

Зала притихла. Слова приходили вчасно, голос звучав виразно, жодної репліки не доводилося згадувати. Навіть паузи виходили саме такими, як хотілося: достатніми, щоб усі встигли здогадатися, але ще не встигли втратити цікавість. Підозрювана розплакалася, поважний чоловік біля каміна захоплено розкрив рота, і з-за декорації виглянув режисер. Він показав Ілоні піднятий великий палець. Дівчина втрималася від усмішки й закінчила сцену, бо Шерліка Голмс не могла відволікатися через таку дрібницю.

Оплески прийшли раніше, ніж упала завіса. Ілона стояла посеред сцени з лупою в опущеній руці й уже не знала, куди подіти щастя. У першому ряду раптом стало світло. Там сиділи люди з приймальної комісії, ті самі, які ще недавно дивилися повз неї, — тепер вони підвелися разом з усіма. Хтось простягав букет, хтось гукав її ім’я. Коли вона вклонилася, кепка впала на підлогу, але й це викликало нові оплески.

Князь усміхнувся. Він сподівався побачити в її сні щось подібне, хоча детективний костюм виявився несподіваною подробицею. Дівчині поки що вистачало сцени, на якій усі слова були її словами й ніхто не мав права перервати посеред монологу. Він затримався ще на одному поклоні, почув, як Ілона тихо зітхнула в подушку, і перевів увагу до сусіднього ліжка. Оплески віддалилися. Замість них зашуміло листя, й крізь зелену темряву прорізався жовтий промінь ліхтаря.