Розділ 13. Сім коротких і один довгий

Князь саме збирався відпустити «тінь» і вийти на балкон, коли над головою тихо клацнув гучномовець. Чоловічий голос привітав пасажирів і повідомив, що незабаром відбудеться навчальний збір. Англійська була виразна, з навмисними паузами між реченнями; диктор явно звик говорити до людей, для яких вона не була рідною. За чверть години мав пролунати сигнал, після якого всім належало пройти до своїх місць збору.

Слово «всім» прозвучало без натиску. Проте за ним одразу пояснили, що участь обов’язкова для кожного пасажира, незалежно від того, вперше він подорожує чи давно звик до моря, а також звичайний пасажир чи віп. Номер місця збору слід було перевірити на корабельній картці та на пам’ятці біля дверей. Рятувальні жилети цього разу просили залишити в каютах. Як ними користуватися пізніше покажуть кожному окремо. Наприкінці голос іще раз нагадав: тривога буде навчальною, тож прохання не панікувати і поводитися спокійно.

Князь поставив склянку на столик. Після кількох годин, проведених у чужих думках, перспектива постояти серед розігрітого сонцем натовпу його не тішила, але в цьому була й користь. У барі чоловік міг удавати хороброго, за обідом — розумного, біля гарної жінки — байдужого до її краси. Тут людям запропонують виконати кілька простих дій у незнайомому місці, і навіть така дрібниця могла дещо про них розповісти. Він підвівся, узяв зі столика свою картку й підійшов до дверей, залишаючи «тінь» біля генерала.

Лєна вже стояла перед дзеркалом, поправляючи волосся. Сонцезахисні окуляри вона нарешті знайшла й тепер приміряла то на ніс, то на маківку, вибираючи, як більше личить. Почувши дідові кроки, дівчина повернулася до нього з таким виглядом, ніби саме він відповідав за тривогу на судні.

— Це зараз іти?

— Після сигналу.

— А жилети чому не брати? Я думала, нас у них поставлять. Як у кіно.

— Бо такі розумниці можуть його задом наперед нап’ялити. Потрібен окремий інструктаж. Але можемо подивитися.

Сергій Сергійович відчинив шафу й дістав із верхньої полиці помаранчевий жилет. Поблизу той виявився доволі незграбною річчю: щільні плавучі секції, широкі стрічки, застібки, світловідбивні латки, які у дзеркалі здавалися майже білими. До оболонки кріпилися маленький ліхтарик і свисток на короткому шнурі. Лєна торкнулася пальцем гладенького пластику, потім потягнула за ремінець. Від цього спорядження в кімнаті з білими подушками й квітами одразу поменшало схожості на готель.

Вона просунула голову, визволила з-під краю волосся й глянула в дзеркало. Помаранчеві об’єми закрили половину її літнього вбрання, зробили плечі ширшими, а голову — кумедно маленькою. Лєна засміялася, спробувала повернутися боком і мало не зачепила стегном край ліжка.

— Ну, красуня. Тільки на обкладинку.

— Підтягни, — сказав дідусь, показуючи на ремінь. — Бовтатися не повинен.

Вона затягнула його, знову подивилася на себе й уже серйозніше перевірила застібку. Князь відчув у її думках коротке неприємне здивування: адже ця річ потрібна тоді, коли під ногами може не бути палуби. До цієї миті море було кольором за склом, майбутніми фотографіями й місяцем довгоочікуваного сонця. Тепер дівчина на кілька секунд уявила воду навколо себе — не біля пляжу, не в басейні, а скрізь, до самого обрію. Від цієї картини вона швидко відмахнулася, проте свисток уже не видавався просто смішною цяцькою.

— Не свисти, — вчасно зауважив Сергій Сергійович.

— Я й не збиралася.

Збиралася. «Відлуння» виразно передало Князеві її ображене задоволення: дід, як завжди, здогадався раніше, ніж вона встигла зробити капость. Лєна зняла жилет, акуратно склала стрічки й допомогла повернути його на полицю. Після цього сама підійшла до схеми на дверях. Генерал відсунувся, даючи їй прочитати, і тільки пальцем показав, де позначено їхню каюту.

Князь перевірив власний маршрут. Сьома палуба, сходи, прогулянкова палуба під шлюпками; а тоді перевів увагу до Дмитрія.

— Оце ми, — пояснював той небозі. — А ось наш шлях. Тут є ще один вихід, бачиш?

Ілона бачила, але більше її цікавило, як далеко їм іти. Вона щойно розклала на ліжку дві сукні й тепер не могла вирішити, одягнути одну з них вже, чи зачекати до повернення.

— Це як репетиція? — спитала вона.

— Саме так.

— Тільки без прем’єри.

— Для цього й тренуються.

Дмитрій відказав це буденно, прибираючи окуляри у футляр. Професор уже збирався пояснити племінниці, чому звичайне відпрацювання маршруту часом важить більше за найкраще спорядження, але глянув на сукні й передумав. Зараз достатньо було, щоб вона сама знайшла на схемі потрібні сходи. Ілона простежила пальцем зелений шлях, потім ще раз подивилася на обидві сукні і вирішила що зачекає. Спершу все таки прийме душ.