Розділ 12. На борту

Князь розрахувався, зачекав, поки таксі від’їде, і відступив під край навісу. Після прохолодного салону спека здавалася майже відчутною на дотик: вона лежала на плечах, пробиралася під комір, нагрівала металеву оправу руків’я тростини. Зате вітер тут був жвавіший. Він приносив запах води, нагрітого причального каменю й дизельного вихлопу, на мить посилювався, ворушив волосся і знову слабшав, залишаючи на губах ледь помітний солонуватий присмак.

Порт розгортався навколо широким, гомінким простором, у якому відразу відчувалося сусідство великого міста й моря. Автобуси повільно підповзали до навісів, виставляючи на сонце темні блискучі боки; жовті таксі заповнювали місця, щойно звільнені іншими машинами. За вітровим склом одного автобуса висів паперовий напис із назвою судна, за другим водій приклав до вуха телефон і терпляче чекав, доки з проходу вибереться остання пасажирка. Носії перекочували валізи до великих візків, перевіряли багажні бирки, підхоплювали важкі сумки. Коліщатка торохтіли на стиках плит, хтось кликав дружину, хтось уже загубив паспорт у власній сумці. Над усім цим низько прокотився судновий гудок, і кілька людей одночасно підвели голови.

Навпроти заїзду росли пальми. Їхні гладкі сірі стовбури, звужені посередині й трохи потовщені при основі, підіймалися з невеликих острівців землі, засаджених низькими кущами. Біля самої крони сіре переходило в довгий зелений циліндр, соковитий і рівний, ніби його щойно звільнили від оболонки. Звідти розходилося величезне пір’я листя: молоде стирчало вгору, старіше вигиналося широкими дугами, і вітер окремо перебирав кожну вузьку зелену пластинку. Тіні під пальмами були ажурні, ненадійні. На світлому тротуарі вони весь час розпадалися на смужки й знову сходилися, ковзаючи по валізах та оголених литках пасажирів.

Між стовбурами виднілася довга світла будівля термінала зі скляними смугами вікон. У затіненому вході безперервно зникали люди; далі, за дверима, вгадувалися холодні відблиски підлоги й стрічки огорож. Від верхнього рівня до борту лайнера тяглися закриті переходи. Їхні металеві рами, навскіс перехрещені розкосами, робили скляні стіни схожими на довгі ґратчасті коробки, підняті над причалом. Ними уже рухалися пасажири. Знизу було видно, як біла панама повільно пропливає за склом, зникає за опорою і з’являється знову, на кілька кроків ближче до корабля.

Князь повернув голову до заходу. Там, де дорога залишала порт, над водою піднімався міст, яким він щойно приїхав. Світла стрічка його полотна лягала на ряд бетонних опор, між якими синіла затока; машини ковзали по ній дрібними рухливими цятками. За мостом стояв Маямі. Вежі, що з міських вулиць здавалися окремими громадами, звідси утворювали багатоярусний край суходолу: білі балконні ребра, зеленкувате скло, вузькі темні щілини між будинками, дахи, виставлені один над одним. Сонце знаходило у цій стіні окремі вікна, і вони спалахували так яскраво, наче хтось подавав із міста сигнали.

Ближче до води висота спадала. Крізь проміжки між спорудами проглядали пальми набережної, низькі дахи, білі борти прогулянкових суден. Над усім міським берегом дихало спекою чисте блакитне небо, і на ньому навіть найвищі будинки мали чіткий, майже вирізаний край. Повітря над затокою було прозорішим, ніж над розпеченим асфальтом біля термінала. Там, за водою, місто здавалося прохолодним, хоча Князь добре пам’ятав, як сонце щойно било у вікна таксі.

Він не поспішав, ще постояв осторонь потоку. Звідси вже можна було роздивитися, як улаштоване життя острова Додж. Пасажирські будівлі займали край біля великих білих суден, а в глибині порту за огорожами починався інший світ. У просвітах між спорудами виднілися складені ярусами контейнери: вицвіла цегляна червінь, темна синява, молочне й зелене, подряпані боки, рівні ряди замків. Над складами здіймалися портальні крани. Їхні довгі стріли виступали над вантажними причалами, а натягнуті троси з такої відстані здавалися тоншими за павутиння.

Князь подумав, що найкраще порт роздивлятися саме так: не поспішаючи, поки інші переймаються своїм багажем. Він бачив, як його майбутні попутники по черзі з’являються біля входу. Дмитрій притримував за ручку валізу, поки Ілона фотографувала корабель; Ніна стояла, піднявши голову, і не слухала, що їй каже чоловік. Близнючки майже зіткнулися, намагаючись одночасно відступити для кращого кадру. Четверо хлопців уже зібрали речі на одному візку й тепер мовчки роздивлялися судно.

Маг торкнувся великим пальцем гладенького місця на руків’ї тростини. «Тінь» відгукнулася: голос Семена, який стояв за кілька десятків кроків, прозвучав так, ніби той звернувся просто до нього. «Відлуння» Князь поки не активував; досить було бачити тих, кого він обрав, і за потреби наближатися до когось одного.

— Нічого собі махіна, — промовив Шрам.

Це була спокійна, майже ділова оцінка. Він дивився на швартовні кінці, на відстань від води до відкритої палуби, на шлюпки, підвішені вздовж борту. Ваха простежив поглядом ряд балконів, але збився, коли одна з пасажирок нахилилася над огорожею. Сват стояв трохи позаду, тримаючи в руці чотири паспорти. Семен намагався вмістити лайнер у кадр маленького цифрового фотоапарата й нарешті опустив його, зрозумівши, що відійти доведеться майже до дороги.