Розділ 6. Золотошукачі

Простора зала очікування тяглася вздовж суцільної скляної стіни, за якою лежало залите денним світлом льотне поле. Товсті металеві стійки ділили його на рівні картини: у одному просвітку завмер білий літак з підігнаним трапом, у другому повільно пропливав хвіст іншого, у третьому тягнувся ланцюжок низеньких багажних візків. Високо під стелею перепліталися сталеві балки, між ними рівними смугами горіли світильники. На світлій підлозі відбивалися вікна, людські ноги й коліщатка валіз. Прибиральник неквапливо вів уздовж проходу машину зі щітками, залишаючи за собою вологий блиск, який зникав раніше, ніж хтось устигав на нього ступити.

Між рядами крісел залишили широкі проходи, але й тут люди примудрилися розкласти речі так, що подекуди доводилося просуватися боком. Чоловік у діловому костюмі тримав на колінах розкритий ноутбук, притиснувши телефон плечем до вуха. За кілька місць від нього спала ще не стара жінка, сховавши нижню половину обличчя у великий шарф; її чоловік сидів поруч і стежив за хлопчиком, який катав іграшкову машинку по ручці валізи. Двоє молодих людей ділили навушники й сміялися, схилившись над одним екраном. Біля розеток зібралися власники майже розряджених телефонів: зарядні шнури тягнулися до їхніх рук, до сумок, до підлоги, де хтось примостився просто на складеній куртці. Пасажири, яким уже набридло сидіти, ходили вздовж вікон, час від часу поглядаючи на годинники.

Під високою стелею безперервно стояв приглушений гомін. Крізь нього пробивалися уривки телефонних розмов, дитячі голоси, шурхіт пакетів і стукіт коліщаток на стиках плитки. Час від часу лунав короткий звуковий сигнал, і жіночий голос оголошував посадку або нагадував комусь підійти до виходу. Тоді в різних кінцях зали люди піднімали голови, звіряли почуте з табло й знову бралися до своїх справ. З боку крамниць тягло парфумами, біля кав’ярні пахло свіжою випічкою, а повз її столики раз у раз пропливали паперові стаканчики в руках тих, хто вже кудись поспішав.

Бар займав широкий кут між крамницею дорожніх дрібниць і проходом до виходів на посадку. Від зали його відділяла прозора перегородка, за якою крісла стояли вільніше, а над кожним столом низько висіла невелика лампа з матовим абажуром. Темна дерев’яна стійка простягалася майже на всю задню стіну. За нею на підсвічених полицях вишикувалися пляшки, унизу блищали пивні крани, а збоку раз у раз сердито шипіла машина для кави. Бармен у чорному фартуху виставляв чисті келихи на полицю й поглядав на маленький принтер, з якого виповзали замовлення.

Тут було затишніше, ніж серед довгих рядів однакових крісел, хоча аеропорт нагадував про себе за кожного оголошення. Відвідувачі мимоволі прислухалися, дехто відсував тарілку й тягнувся до посадкового талона, а хтось підкликав офіціантку, ще не дослухавши номера рейсу. За високими стільцями біля стійки пили переважно каву. За столами в глибині вже стояли пивні кухлі, склянки з алкоголем і тарілки з гарячою їжею. Офіціантка швидко проходила між ними, тримаючи тацю над спинками крісел, і встигала кивати тим, хто намагався зустрітися з нею поглядом.

За одним із столів розташувалися четверо чоловіків. Вони вже прибрали сумки з проходу, розсілися зручніше й тепер вивчали принесені меню. Один відразу перейшов до гарячих страв, другий затримався на сторінці з напоями, решта більше розглядалася навколо. Поспішати їм було нікуди, але замовлення вони хотіли зробити якнайшвидше: після довгої дороги, раннього підйому й усіх аеропортових черг давно хотілося нормально поїсти. Чоловік зі шрамом на щоці провів пальцем уздовж рядка, ще раз глянув на ціну й підсунув розгорнуте меню сусідові.

— За ці гроші обслуга кафе має ще й чоботи вечором глянсувати, — сказав Ігор, роздивляючись пивну карту.

— Ти сюди чоботи привіз? — поцікавився Семен.

— Ні.

— Тоді просто пий. Якщо додаткова послуга тобі все одно не потрібна.

Олег забрав у товаришів меню й поклав на край столу, де його могла побачити офіціантка. Стіл вони вибрали біля скляної стіни: звідси було видно частину зали очікування, табло над проходом і, трохи навскіс, літаки за величезними вікнами термінала. До посадки лишалося достатньо часу, багаж уже поїхав кудись на стрічці, перевірки скінчилися. Тепер можна було сісти як слід, витягнути ноги й нарешті повірити, що жодної валізи вони більше сьогодні на собі не тягатимуть.

— Чотири пива, — сказав Олег дівчині, яка підійшла до столу. — І поїсти щось нормальне. Що у вас швидше?